Глава 6

На жаль, як це нерідко трапляється в найцікавіші миті життя, усе закінчилося саме тоді, коли Люсі найменше хотілося повертатися до звичного палацового розпорядку. Вона ще довго пам’ятала той вечір, кожну деталь їхньої розмови, його уважний погляд, ледь помітну усмішку, яка з’являлася на обличчі принца Ніколаса щоразу, коли вона відповідала на його запитання з тією прямотою, до якої він, очевидно, не звик. І хоча Люсі намагалася переконати себе, що все це було лише випадковою розмовою між двома людьми, які на короткий час опинилися далеко від чужих очей, у глибині душі вона вже розуміла, що той вечір залишив у ній щось значно важливіше, ніж приємні спогади.

Коли король Адріан зі своїм почтом збирався залишати палац, королева Антуанетта Друга особисто проводжала гостей, обміню щоючись із ними ввічливими словами та запевненнями, що ця зустріч стане початком ще тіснішої дружби між їхніми королівствами. Принц Ніколас тримався поруч із батьком, відповідав на прощання придворних і поводився так, ніби нічого незвичайного того вечора не сталося, однак, перш ніж піднятися до карети, він устиг знайти Люсі поглядом серед дівчат, які стояли неподалік від принцеси Анни.

Вона саме допомагала Анні поправити край її сукні, намагаючись не дивитися в бік гостей, хоча чудово знала, де стоїть принц. Коли їхні очі зустрілися, Ніколас ледь помітно усміхнувся, а потім, скориставшись тим, що увага придворних була прикута до короля, на мить затримався біля сходів.

— Сподіваюся, ми ще побачимося, Люсі, — промовив він неголосно, коли вона опинилася достатньо близько, щоб почути його слова.

— У вас, мабуть, буде багато важливіших справ, ваша високосте, — відповіла вона, намагаючись надати голосу звичної легковажності, хоча серце чомусь забилося швидше. — Навряд чи ви згадаєте про дівчину, з якою поговорили кілька хвилин у галереї.

— Ви недооцінюєте мою пам’ять, — усміхнувся Ніколас. — До того ж я ще не отримав відповідей на всі свої запитання.

— А я навіть не знала, що їх було так багато.

— Тоді мені доведеться повернутися, щоб поставити решту.

Він сказав це так просто, ніби йшлося про цілком звичайну справу, і Люсі не встигла вигадати дотепної відповіді, адже принц уже відступив, уклонився на знак прощання й попрямував до карети. За мить дверцята зачинилися, коні рушили з місця, а золоте світло палацових ліхтарів залишилося позаду, поступово зникаючи разом із силуетами гостей.

Люсі ще якийсь час дивилася їм услід, доки Анна не покликала її, поцікавившись, чому вона застигла посеред сходів із таким дивним виразом обличчя.

— Я просто замислилася, ваша високосте, — швидко відповіла вона й поспішила за принцесою, сподіваючись, що та не ставитиме зайвих запитань.

Але навіть коли Люсі повернулася до своїх покоїв, зняла святкову сукню й нарешті залишилася наодинці, думки вперто поверталися до Ніколаса. Вона згадувала, як він дивився на неї, не перебиваючи й не намагаючись повчати, як сміявся з її жартів і як уважно слухав навіть тоді, коли вона розповідала про речі, які, мабуть, здавалися йому цілковитою нісенітницею. Їй хотілося знову почути його голос, побачити ту саму усмішку й дізнатися, чи справді він вважав їхню розмову настільки цікавою, як їй здавалося.

Проте що довше вона думала про принца, то виразніше усвідомлювала, наскільки безглуздо було дозволяти собі такі мрії.

Ніколас був спадкоємцем престолу, сином могутнього короля, людиною, від якої залежало майбутнє цілого королівства. Його оточували вельможі, радники й шляхетні панянки, чиї родини могли запропонувати йому не лише вигідний шлюб, а й політичні союзи, нові землі та підтримку інших правителів. Навіть принцеса Анна, яка мала набагато вищий статус, ніж Люсі, була для нього лише однією з можливих наречених, і королева Антуанетта Друга, судячи з усього, вже почала розглядати їхній шлюб як цілком реальну перспективу.

А ким була вона?

Дівчиною, яка невідомо як опинилася в чужому світі, не мала тут родини, не могла пояснити власного походження й навіть не знала, чи вдасться їй колись повернутися додому. Її становище при дворі трималося на прихильності принцеси Анни, а єдиним справжнім заняттям було допомагати їй, читати книги та виконувати нескладні доручення. Звісно, Ніколас міг вважати її цікавою співрозмовницею, адже вона не поводилася з ним так, як решта придворних, але це зовсім не означало, що він мав намір побачити її знову.

Можливо, йому просто стало нудно серед людей, які постійно говорили про політику, титули й майбутні домовленості. Можливо, її незвичайні відповіді розважили його, а сама зустріч стала приємним відступом від нескінченного придворного етикету. І тепер, коли він повернувся до свого королівства, у нього напевно знайшлося достатньо справ, щоб забути про випадкову знайому.

Люсі змусила себе припинити ці роздуми, побажала собі спокійної ночі й вирішила, що відтепер не витрачатиме на принца жодної зайвої думки.

Як виявилося, дотриматися цієї обіцянки було значно важче, ніж вона очікувала.

Минали дні, один за одним змінювалися тижні, а Люсі все частіше ловила себе на тому, що мимоволі прислухається до розмов придворних, сподіваючись почути ім’я короля Адріана або його сина. Вона ніколи не запитувала про Ніколаса безпосередньо, навіть коли випадково опинялася поруч із людьми, які могли знати новини із сусіднього королівства. Їй здавалося, що таке запитання одразу видасть її зацікавленість, а найменше їй хотілося, щоб хтось помітив, наскільки сильно вона чекала на людину, яка, можливо, вже давно забула про неї.

Особливо важко було стримувати цікавість у присутності Анни.

Принцеса іноді згадувала гостей, розповідала про домовленості між королівствами або жартувала про те, що її мати неодмінно знайде спосіб знову запросити короля Адріана до палацу. Щоразу Люсі хотілося недбало поцікавитися, чи приїде разом із ним принц Ніколас, але вона вчасно зупиняла себе, вдаючи, ніби її значно більше цікавить візерунок на вишитій подушці або книга, яку Анна попросила принести.