Глава 5

Минуло кілька тижнів, і Люсі поступово почала звикати до життя, яке спочатку здавалося їй суцільним покаранням за невідомий злочин. Вона вже не здригалася щоразу, коли бачила слуг із важкими глечиками гарячої води, навчилася користуватися речами, призначення яких спочатку викликало в неї лише розгубленість, і навіть перестала щодня скаржитися на відсутність електрики, хоча досі вважала, що люди, які добровільно погоджуються жити без освітлення, холодильників і гарячого душу, заслуговують на окрему відзнаку за терпіння. Найважче було змиритися з тим, що її свобода тепер залежала від чужих рішень, адже принцеса Анна, яка поступово стала для неї не просто господинею, а майже подругою, могла дозволити собі прогулюватися садом, відвідувати міські крамниці й приймати гостей, тоді як Люсі без супроводу не мала права навіть вийти за палацові ворота. Їй пояснили, що так заведено для дівчат, які служать при королівському дворі, а будь-яка непередбачена поява за межами резиденції могла викликати підозри й неприємні запитання. До того ж раз на місяць вона мала отримувати дозвіл на відвідування рідних, хоча ця умова здавалася Люсі особливо безглуздою, адже в цьому світі вона не знала жодної людини, яку могла б назвати своєю родиною. Щоразу, коли вона нагадувала про це Анні, принцеса лише обіцяла розібратися пізніше, а потім знаходила для неї чергове заняття, яке відволікало від роздумів про дім.

Щоранку Люсі приходила до покоїв принцеси, допомагала їй обирати сукню, подавала прикраси, розчісувала волосся разом з іншими дівчатами й вислуховувала нескінченні обговорення придворних новин. Після цього вона читала Анні книги, іноді вголос, іноді просто сидячи поруч, поки та займалася листуванням або розглядала документи, які приносили їй радники. Принцеса любила історії про далекі країни, подорожі й людей, котрі наважувалися кинути виклик усталеним порядкам, тому Люсі нерідко доводилося відповідати на запитання про місця, яких вона ніколи не бачила, і звичаї, про які сама дізнавалася лише з прочитаних сторінок. Вона навчилася імпровізувати, вигадувати пояснення й обережно оминати теми, які могли б видати її незвичайне походження.

Найбільше Анні подобалося, коли Люсі переставала читати й починала коментувати історію власними словами.

— Ти розумієш, що цей герцог міг уникнути всіх своїх нещасть, якби просто поговорив із дружиною? — якось обурилася Люсі, закривши книгу. — Натомість він двадцять років приховував правду, через що постраждала половина королівства. Це не романтична трагедія, а наслідок відвертої нездатності людей нормально спілкуватися.

Анна, яка саме вибирала сережки перед дзеркалом, розсміялася.

— Ти завжди так розмовляєш про героїв книг?

— Тільки про тих, хто створює проблеми там, де їх можна було б не мати.

— Сподіваюся, ти ніколи не почнеш читати історію мого життя, бо, судячи з твоїх коментарів, я почую про себе чимало неприємного.

— Якщо ти двадцять років приховуватимеш від чоловіка якусь важливу правду, я неодмінно скажу тобі про це.

— А якщо я не приховуватиму?

— Тоді, можливо, навіть похвалю.

Анна похитала головою, усміхаючись, і наказала принести їй наступну сукню.

Так минали дні. Люсі поступово вивчала придворні правила, запам’ятовувала імена людей, яких потрібно було впізнавати здалеку, і навчилася приховувати своє здивування, коли слуги повідомляли про речі, які в її світі вважалися цілком звичайними. Вона навіть почала знаходити певну привабливість у неквапливих ранках, коли сонце проникало крізь високі вікна, у прогулянках палацовим садом під наглядом старшої служниці та в читанні біля каміна, коли за вікном падав дощ. Проте варто було їй залишитися самій, як вона знову згадувала свій телефон, теплу ванну й життя, у якому не потрібно було питати дозволу, щоб вийти на вулицю.

Іноді Люсі ловила себе на тому, що дивиться на порожню долоню, ніби там і досі лежить смартфон. Вона машинально хотіла перевірити час, відповісти на повідомлення або відкрити улюблений застосунок, але щоразу натрапляла лише на тишу й усвідомлення того, що її колишній світ залишається недосяжним. Саме це не дозволяло їй остаточно розслабитися, хоч зовні вона дедалі впевненіше почувалася в ролі фрильєни принцеси.

Та звичний розпорядок палацу змінився одного ранку, коли до покоїв Анни увійшла королівська камеристка й повідомила, що Її Величність королева Антуанетта Друга наказала підготувати палац до великої гостини.

Анна, яка сиділа перед дзеркалом, одразу випросталася.

— Гостини? — перепитала вона. — Хіба король сусіднього королівства вже підтвердив свій приїзд?

— Так, Ваша Високосте. Його Величність прибуде разом із найближчими радниками, кількома впливовими вельможами та спадкоємцем престолу. Королева особисто розпорядилася, щоб для гостей підготували східне крило палацу, а великий бальний зал прикрасили до вечора.

Анна повільно повернулася до Люсі, і та відразу впізнала вираз її обличчя. Це був той самий погляд, який з’являвся в принцеси щоразу, коли вона замислювала щось, здатне спричинити непередбачувані наслідки.

— Отже, сьогодні ввечері ми прийматимемо принца, — промовила Анна.

— Схоже на те, — відповіла Люсі, продовжуючи розглядати стрічку, якою намагалася зав’язати коробку з прикрасами.

— І ти навіть не запитаєш, хто він?

— А навіщо? Він що, привезе із собою електрику?

Анна пирснула від сміху, а камеристка, яка стояла біля дверей, здивовано опустила очі, вдаючи, що не почула останнього зауваження.

— Люсі, іноді мені здається, що ти здатна зіпсувати урочистість навіть одним реченням.

— Тоді добре, що я не збираюся виголошувати промову.

— Ти й не уявляєш, наскільки важливим буде цей вечір, — сказала Анна, уже серйозніше. — Моя мати давно прагне зміцнити відносини між нашими королівствами. Шлюб із принцом міг би стати найкращим способом забезпечити мир і вплив нашої родини на сусідній престол.

Люсі нарешті відклала коробку.

— Зачекай. Ти хочеш сказати, що тебе збираються видати за людину, яку ти, можливо, навіть не знаєш?