Глава 4

Коли за Люсі зачинилися двері її нової кімнати, вона нарешті змогла залишитися наодинці із собою, і саме тоді зрозуміла, наскільки сильно втомилася від усього, що сталося за останній день. Досі їй доводилося постійно розмовляти з незнайомцями, пояснювати свою поведінку, приховувати розгубленість і вдавати, ніби вона здатна впоратися з обставинами, які не вкладалися в жодні уявлення про нормальне життя. Проте тепер, коли ніхто не спостерігав за нею, вся нагромаджена напруга раптом дала про себе знати, а бажання повернутися додому стало настільки сильним, що Люсі ледве стримувала сльози.

Кімната, яку їй виділили, виявилася просторою, з високою стелею, важкими шторами кольору вершків і великим ліжком із різьбленим дерев’яним узголів’ям. Біля стіни стояла шафа, поряд розміщувався невеликий туалетний столик із дзеркалом у позолоченій рамі, а біля вікна — крісло, оббите темно-зеленою тканиною. На підлозі лежав пухнастий килим, а на столику біля ліжка стояв свічник, полум’я якого ледь помітно тремтіло від протягу. Усе виглядало дорого, вишукано й навіть затишно, однак Люсі не могла позбутися відчуття, що опинилася в музейній експозиції, де їй дозволили переночувати, але заборонили торкатися більшості речей.

Вона повільно пройшла до вікна й відсунула важку штору. За склом простягався внутрішній двір палацу, залитий останніми променями сонця. Слуги поспішали у своїх справах, біля стайні конюх виводив коня, а кілька дівчат у довгих сукнях поверталися до будівлі, несучи кошики з білизною. Усе навколо жило за власним ритмом, неквапливим і водночас напрочуд організованим. Ніхто не поспішав перевіряти повідомлення, ніхто не зупинявся посеред дороги, щоб зробити фотографію, ніхто не дивився на екран, і Люсі раптом усвідомила, що за весь час, відколи вона потрапила сюди, не почула жодного звуку, схожого на знайоме сповіщення телефона.

Спочатку ця тиша здавалася їй просто незвичною, але тепер вона починала тиснути на неї. Люсі звикла до постійного руху інформації, до коротких відео, повідомлень, музики, новин і десятків дрібних речей, які заповнювали кожну вільну хвилину. Навіть коли їй не було чим зайнятися, вона могла відкрити телефон і за кілька секунд опинитися в чужому житті, побачити нові фотографії, прочитати коментарі чи переглянути чергове відео. Їй ніколи не спадало на думку, що одного дня вона може залишитися без усього цього й раптом не знатиме, куди подіти власні думки.

 Ще кілька днів тому їй здавалося немислимим провести хоча б годину без телефона. Тепер же вона була готова відмовитися від усіх застосунків, усіх підписників і всіх повідомлень заради можливості побачити звичайний екран із годинником, перевірити заряд батареї або почути знайомий звук увімкнення.

Люсі сіла на край ліжка, й раптом згадала, як часто раніше залишала його на зарядці, не замислюючись про те, звідки береться електроенергія. Вона могла одночасно заряджати смартфон, користуватися ноутбуком, вмикати світло, слухати музику й не вважати це чимось особливим. Якщо батарея розряджалася, достатньо було знайти розетку. Якщо в кімнаті ставало темно, вона натискала вимикач. Якщо хотілося подивитися фільм, то просто вмикала телевізор. Усі ці речі здавалися настільки природними, що вона навіть не помічала, скільки свободи вони давали.

Тут же навіть світло доводилося берегти. Свічки не горіли безкінечно, а їхнє полум’я могло згаснути від найменшого протягу. Щоб освітлити кімнату, комусь потрібно було принести свічки, запалити їх і стежити, аби вогонь не спричинив пожежі. А коли вони закінчувалися, ніхто не міг просто натиснути кнопку й повернути світло одним рухом пальця.

Дівчина підняла голову й подивилася на свічник, який стояв на столику.

— Невже я справді колись вважала, що світло саме собою з’являється зі стіни? — тихо промовила вона.

Згадка про звичайну розетку викликала в неї несподівано сильну тугу. Люсі пригадала свою кімнату, вечірнє освітлення, м’яке світло настільної лампи, яке падало на ковдру, і навіть маленький індикатор зарядного пристрою, що світився біля ліжка. Раніше вона не звертала на нього жодної уваги, але тепер ця дрібниця здавалася їй частиною чогось надзвичайно важливого — доказом того, що світ навколо нею керований, передбачуваний і знайомий.

Та найсильніше вона сумувала за гарячою ванною.

Коли служниця принесла їй чисту нічну сорочку й повідомила, що незабаром подадуть вечерю, Люсі саме розглядала двері, за якими, як вона сподівалася, могла бути ванна кімната. Дівчина негайно запитала, чи є тут ванна, а у відповідь почула, що для купання їй принесуть воду, яку нагріють окремо. Спочатку Люсі вирішила, що не так зрозуміла пояснення, але служниця терпляче повторила, що гарячу воду потрібно підготувати, перелити в посудину й доставити до кімнати. Якщо ж вона захоче помитися повністю, доведеться почекати, поки все буде готове.

Люсі подивилася на неї так, ніби та повідомила, що воду в палаці видобувають із місяця.

— Тобто я не можу просто відкрити кран і набрати ванну?

— Кран? — перепитала служниця.

— Залишмо це, — втомлено відповіла Люсі, прикривши обличчя долонею. — Просто принесіть мені, будь ласка, якомога більше гарячої води.

Коли дівчина вийшла, Люсі повільно підвелася й підійшла до дзеркала. Її волосся було розтріпане, на обличчі проступила втома, а одяг після всіх пригод виглядав далеко не так охайно, як уранці. Їй хотілося зняти з себе цей день, наче важкий мокрий плащ, залізти в гарячу ванну, відчути, як вода огортає тіло, і залишитися там доти, доки не зникне кожна ознака втоми.

Вона уявила, як удома відкриває кран, перевіряє температуру води, додає у ванну піну, вмикає улюблену музику й кладе телефон на поличку неподалік. Їй не потрібно було б думати про те, звідки взялася вода, хто її нагрів і скільки часу знадобилося, щоб наповнити ванну. Усе було доступним за кілька хвилин, і саме тому вона ніколи не надавала цьому особливого значення.

Тепер же навіть можливість прийняти душ здавалася розкішшю, за яку вона віддала б майже все.