Глава 3

Щойно Люсі переступила поріг палацу, як опинилася в просторому коридорі з високими стелями, оздобленими різьбленням дерев’яними дверима й портретами людей, які дивилися на неї з полотен із таким виразом обличчя, ніби навіть після смерті продовжували стежити за порядком у королівській резиденції. Уздовж стін стояли масивні свічники, а на підлозі лежали дорогі килими, якими, на думку дівчини, можна було б застелити половину її колишньої квартири. Усе навколо свідчило про багатство, владу й суворі правила, яких тут, очевидно, мали дотримуватися навіть ті, хто просто прийшов передати листа.

Люсі озирнулася, поправила куртку й пішла за вартовим, намагаючись не показувати, наскільки сильно її вражало побачене. Вона не збиралася захоплюватися палацом лише тому, що його мешканці могли дозволити собі золоті прикраси на дверях і меблі, які, здавалося, пережили кілька поколінь королівських родин. Її цікавило зовсім інше: як вибратися звідси й повернутися до свого часу.

— Зверніть увагу на те, як розмовлятимете з Її Високістю, — попередив вартовий, зупинившись перед подвійними дверима. — Принцеса Анна не терпить зневаги й не звикла повторювати свої накази.

— А я не терплю, коли мені наказують робити те, на що я не погоджувалася, — відразу відповіла Люсі. — Тож, гадаю, ми з вашою принцесою матимемо про що поговорити.

Вартовий заплющив очі на мить, ніби подумки попросив усіх відомих йому святих про терпіння, а тоді постукав у двері.

— Її Високосте, прибуло дівчина, про яку повідомляла леді Маргарет.

— Нехай увійде, — почулося зсередини.

Вартовий відчинив двері й жестом запросив Люсі пройти до зали.

Приміщення виявилося значно світлішим і просторішим, ніж вона очікувала. Біля високих вікон стояли крісла з витонченими ніжками, посередині розташовувався довгий стіл із розкладеними на ньому паперами, а біля каміна, в якому потріскували дрова, сиділа молода дівчина у вишуканій сукні кольору темно-синього сапфіра. Її світле волосся було зібране в елегантну зачіску, прикрашену невеликою перлинною шпилькою, а на пальцях виблискували каблучки. Вона тримала в руках листа, проте щойно Люсі ввійшла, відклала його й уважно подивилася на незнайомку.

Принцеса Анна.

На вигляд їй було приблизно стільки ж років, скільки й самій Люсі, проте в її поставі та погляді відчувалася впевненість людини, якій від народження дозволялося вирішувати чужі долі. Вона звикла до поклонів, шанобливих звертань і людей, які ретельно добирали слова в її присутності.

Саме тому наступна реакція Люсі виявилася для неї цілковитою несподіванкою.

Дівчина просто зупинилася посеред зали, окинула принцесу поглядом і запитала:

— То це ви тут головна?

Вартовий, який залишився біля дверей, ледь помітно зблід.

Анна повільно підняла брови.

— Перепрошую?

— Ну, я запитую, чи можу поговорити з вами про те, що відбувається, чи мені ще потрібно пройти через п’ятьох людей, кожен із яких вирішуватиме, чи маю я право відкрити рот.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.

— Ви перебуваєте перед принцесою Анною, спадкоємицею королівського престолу, — нарешті озвався вартовий, очевидно сподіваючись урятувати ситуацію. — Ви повинні звертатися до Її Високості належним чином.

Люсі обернулася до нього.

— Я почула вас із першого разу. У мене чудовий слух, можете не хвилюватися.

— Залиште нас, — несподівано наказала Анна.

Вартовий уклонився й вийшов, кинувши на Люсі останній погляд, у якому читалося щось середнє між співчуттям і переконанням, що вона щойно підписала собі вирок.

Коли двері зачинилися, принцеса підвелася з крісла й неквапливо підійшла ближче.

— Отже, ви Люсі Мільєн, дівчина, яку рекомендувала леді Маргарет. Мені повідомили, що ви вихована, кмітлива й маєте достатньо розуму, щоб допомагати при дворі. Проте ніхто не попередив мене, що ви настільки нахабні.

— А мені ніхто не повідомив, що мене збираються наймати на роботу без моєї згоди, — відказала Люсі. — Тож, як бачите, ми обидві сьогодні дізнаємося багато нового.

Анна на мить завмерла, а тоді в її очах промайнув несподіваний блиск.

— Ви завжди так розмовляєте з людьми, яких бачите вперше?

— Тільки тоді, коли вони вирішують за мене, як мені жити.

— А якби перед вами стояла не я, а королева?

— Я б запитала її те саме. Хоча, можливо, спочатку поцікавилася б, чи є в цьому палаці нормальний душ.

Принцеса не відразу зрозуміла останнє слово, але, судячи з її обличчя, вирішила поки що не з’ясовувати його значення.

— Ви усвідомлюєте, що за такі слова вас могли б негайно вигнати з палацу?

— Чесно кажучи, це навіть полегшило б мені життя. Я не просилася сюди й не збираюся залишатися лише тому, що комусь захотілося зробити з мене служницю.

— Ви справді не бажаєте служити мені?

— Ні.

— Навіть якщо я запропоную вам пристойну кімнату, харчування й одяг, який не змушуватиме кожного вартового дивитися на вас так, ніби ви втекли з театральної вистави?

Люсі мимоволі глянула на власні джинси.

— Мені подобається мій одяг.

— Це помітно, — сухо зауважила Анна. — Ви захищаєте його з такою відданістю, наче він є вашим єдиним другом у цьому світі.

— Принаймні він не намагається командувати мною.

Цього разу принцеса не стрималася й розсміялася.

Люсі здивовано подивилася на неї. Вона очікувала чого завгодно: обурення, погроз, наказу негайно схопити її й відвести до темниці. Але аж ніяк не того, що принцеса, яку всі так боялися, стоятиме перед нею й щиро сміятиметься з її відповідей.

— Що? — запитала Люсі, коли Анна нарешті заспокоїлася. — Я щось смішне сказала?

— Ви навіть не уявляєте, наскільки, — відповіла принцеса, витираючи сльозу, що виступила від сміху. — Знаєте, скільки людей щодня приходять до мене з проханнями? Скільки придворних намагаються вгадати, що я хочу почути, перш ніж я сама встигаю відкрити рот? Скільки разів мені доводилося вислуховувати довгі промови людей, які не наважуються навіть подивитися мені в очі?