Глава 2

Люсі й досі не могла оговтатися від побаченого. Ще зовсім недавно вона була впевнена, що добре знає світ, у якому живе, проте тепер навіть найзвичніші речі здавалися їй недосяжною розкішшю. 

Найбільше її вражало те, що місцеві жителі поводилися так, ніби все навколо було цілком природним. Вони спокійно пересувалися брукованими вулицями, купували продукти на ринках, розмовляли біля дерев’яних крамниць і навіть не здогадувалися, наскільки дивним їхнє життя здавалося людині з майбутнього. Тут не було електричних ліхтарів, дротів над дорогами, автомобілів чи бодай одного знайомого пристрою. Увечері вікна будинків освітлювалися свічками, а в деяких приміщеннях використовували олійні лампи. Про газові плити, холодильники та інші звичні побутові прилади, схоже, ніхто навіть не чув.

Проте справжнім потрясінням для Люсі стало відкриття, що туалети тут розташовувалися просто надворі, в окремих дерев’яних спорудах за будинками. Коли вона вперше побачила одну з них, то зупинилася посеред двору й кілька секунд мовчки дивилася на двері, сподіваючись, що помилилася.

— Ні, цього не може бути, — пробурмотіла вона, відступаючи на крок. — Я що, потрапила не просто в минуле, а в часи, коли люди ще не здогадалися, що можна зробити нормальні зручності в будинку?

Перехожий, який саме проходив повз, озирнувся на неї з таким здивуванням, наче вона щойно виголосила щось нечуване. Люсі лише махнула рукою й рушила далі, вирішивши більше не привертати до себе уваги. Щоправда, з її одягом це було майже неможливо.

На ній залишалися сучасні джинси, футболка та легка куртка, які різко вирізнялися на тлі довгих суконь, накидок і сорочок місцевих жителів. Що далі вона йшла, то частіше ловила на собі зацікавлені погляди. Одні люди відверто розглядали її взуття, інші перешіптувалися, а кілька жінок навіть зупинилися біля крамниці, аби краще роздивитися незнайомку.

— Що з ними всіма не так? — тихо запитала Люсі саму себе, озирнувшись через плече. — Ніколи не бачили джинсів? Хоча, якщо тут немає навіть електрики, то, мабуть, і справді не бачили.

Вона намагалася триматися впевнено, хоча всередині дедалі сильніше наростало роздратування. Їй хотілося знайти бодай одну людину, яка могла б пояснити, де вона опинилася, як повернутися додому й чому всі дивляться на неї так, наче вона прибула з іншої планети. Найгірше було те, що ніхто не поспішав відповідати на її запитання, а сама Люсі ще не навчилася правильно формулювати їх так, щоб не викликати нової хвилі здивування.

Невдовзі попереду з’явився палац. Він височів над містом, оточений високою кам’яною стіною, за якою виднілися башти, гостроверхі дахи й широкі вікна. До головних воріт вела брукована дорога, а обабіч неї стояли охоронці в темному одязі з металевими елементами на плечах. За воротами виднівся просторий двір, де слуги переносили кошики, конюхи доглядали коней, а кілька чоловіків у вишуканому вбранні неквапливо розмовляли біля сходів.

Люсі зупинилася, задерши голову, і мимоволі присвиснула.

— Ого. Ну, принаймні тут хтось не бідує, — промовила вона, розглядаючи споруду. — Якщо вже мене закинуло в минуле, то могли б хоча б поселити в нормальному готелі, а не змушувати блукати невідомо де.

Вона рушила до воріт, сподіваючись, що всередині знайдеться хтось, хто зможе допомогти. Щойно Люсі наблизилася, один із вартових випростався й уважно оглянув її з голови до ніг. На його обличчі відразу з’явився вираз щирого подиву, а погляд затримався на її куртці, джинсах і кросівках.

— Зачекайте, — наказав він, перегородивши їй дорогу. — Хто ви така і з якою метою прибули до палацу?

— Мені б самій хотілося це знати, — відказала Люсі, намагаючись не показувати розгубленості. — Але якщо ви раптом знаєте, як звідси дістатися до сучасного міста, де є нормальний зв’язок і транспорт, я була б вам дуже вдячна.

Вартовий насупився.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Звісно, не розумієте, — зітхнула вона. — А я, між іншим, теж багато чого тут не розумію.

Чоловік ще раз уважно її оглянув, після чого його вираз обличчя несподівано змінився, наче він нарешті впізнав когось, на кого давно чекав.

— Ви нова служниця, яку прислали за рекомендацією леді Маргарет?

Люсі завмерла.

— Перепрошую, що?

— Нова служниця, — терпляче повторив вартовий. — Її Високість принцеса вже чекає на вас. Щоправда, дивно, що ви так довго добиралися. Ми розраховували, що ви прибудете ще вранці.

Дівчина повільно кліпнула очима, намагаючись зрозуміти, чи правильно почула.

— Служниця? Я?!

— Саме так. А тепер поясніть мені, будь ласка, що це на вас за одяг? — додав він, знову оглянувши її з неприхованою цікавістю. — Я ніколи не бачив нічого подібного.

Люсі опустила погляд на свої джинси, а тоді знову подивилася на чоловіка.

— Це звичайний одяг! Люди так ходять щодня!

— Люди? — перепитав він. — Де саме?

— Та всюди! — мало не вигукнула вона, але вчасно прикусила язика.

Вартовий зітхнув, очевидно вирішивши, що нова служниця просто трохи дивакувата.

— Гаразд, із цим розберемося пізніше. Як вас звати?

— Люсі.

— Повне ім’я, будь ласка.

Дівчина вже відкрила рот, щоб відповісти, коли чоловік сам випередив її:

— Люсі Мільєн, так?

Вона різко підняла голову.

Звідки він знає моє справжнє ім’я?

Ще кілька секунд Люсі просто дивилася на нього, намагаючись знайти бодай якесь логічне пояснення. Вона не називала йому свого прізвища, не показувала документів і взагалі бачила цього чоловіка вперше у житті. То звідки йому відомо, як її звати?

— Так, це справді я, — нарешті відповіла вона, обережно стежачи за його реакцією. — Але звідки ви мене знаєте?

— Ваше ім’я є в списку тих, кого очікують сьогодні в палаці, — спокійно пояснив вартовий, наче в цьому не було нічого дивного. — Леді Маргарет особисто повідомила про ваше прибуття.

Люсі відчула, як усередині все похололо.

Леді Маргарет. Ще одне ім’я, якого вона ніколи раніше не чула. Виходило, хтось заздалегідь домовився про її появу в палаці, визначив їй місце роботи й навіть передав її справжнє ім’я людям, яких вона ніколи не зустрічала.