Розділ шістнадцятий

Закінчити прибирання вдалося швидко, десь за годину. За цю годину Алісія пішла спати, домовик щось робив на кухні, Тімс читав книжки у годиннику.
Я ж пішла у ванну, почуваюся брудною.

Сидячи у теплій ванні я думала над чарівним світом, мені й справді було цікаво, наче я знову потрапила у дитинство, але цього разу це було насправді, і хоч зараз я кажу що не хочу вчитися у академії, десь два роки тому я б віддала усе аби хоча б просто знати що вона є.

Я рада що дізналася про цей світ лише зараз, моя голова чиста від мрій і я можу спокійно приймати рішення.

Від цих думок я вся почервоніла та всміхалася наче якась дурепа. Мені було добре, я полюбляла мріяти ось так на одинці, загалом ще пісні слухала, але що мені заважає й зараз їх послухати.

- Ранде-ранде-ранде-рандеву
Змінила моє життя, ти з ніг і на голову.
Ранде-ранде-ранде-рандеву, від тоді літаю я в уяві і на яву.
Живу тобою, тобою я живу-у.

Пошепки пригадала знайому пісню я. Усе це було так наче я й справді вдома, наче ніхто не загинув, наче дідусь усе ще дома, наче мені знову десь п'ять.

Я згадувала усе що було зі мною. Як я зустріла нову подругу, нових знайомих, побачила чудесії того світу, змогла навіть сама почаклувати, як я змогла допомогти покарати злочинців, мій "геніальний" план із злодюжками, той птах із блискітками, а ще той покидьок у капюшоні.

Він схожий мені на підлітка, наче хоче привернути увагу до себе хоча взагалі нічого поганого нема в увазі, проблема в тому як саме він її привертає, сумніваюся що зможу йому допомогти, особливо коли він сам на просить, але хоча б зупинити його варто.

Взагалом багато пригод було за ці дні, навіть якось лячно що тепер таке можливо буде щодня. Хоча хто сказав що так буде?

Очі почало поколювати, наче я дивлюся прямісінько на сонце. 
Але я сиджу у ванні та плачу. Досих пір не можу прийняти смерть своїх близьких. Наче хтось махнув рукою й усе збулося. Кому це потрібно? Брат вмер "у автокатастрофі" хоча звичайно це не так, він навіть з дому не виходив, але поліції краще знати хто й де був тієї ночі.

Дійсно загадкова ніч.

Дев'яти річна я навіть не здогадувалася що у ту ніч усе закінчиться. 
Тоді квітень був тихим, наче боявся чогось. Або просто не хотів аби його бачили. Тоді життя батьків перевернулося з ніг на голову, мою теж заділо, але не сильно. З братом не завжди ми вміли знаходити спільну мову, ще й його компанія завжди з ним була, я  ж була одна, завжди. 
Того дня мати вперше спитала чим я хочу поснідати, мій настрій тоді злетів до небес, я навіть не зрозуміла нащо вона це спитала, але ні вона ні я не були проти.
А тієї ночі батько напився до посиніння, він і зазвичай пив як скажений, але цього разу навіть мати була шокована.

Брат був у комі. Але ніхто не міг йому допомогти, наче нічого й не було, але він помирав.
Тоді три дні я була сама у квартирі. Ніхто навіть не дзвонив щоб спитати чи є мені що поїсти. Хоча я давно могла сама собі наготувати їжу. Але сам факт того що я була сама довго царапав мені душу.

"І ніхто навіть не відчинить цих дверей" - маленька я сиділа обпершись о стіну кухні й дивилася на вхідні двері, батьки завжди замикали їх коли виходили з дому, а своїх ключів я не мала. Не було грошей їх зробити.
Тоді я не плакала.
"Брату погано, він вмирає, я розумію чому вони там" 
Але я не розуміла чому вони ігнорують мене.

Після смерті брата мене не помічали, росла собі спокійно як і завжди, у холодильнику завжди була їжа, у будинку прибрано, але мене наче й не було.

"- Мам, а чому... - колись вирішила спитати я у матері якусь дурницю, як завжди робив брат.
Вона пройшла повз мене навіть не глянувши. Її зелені очі були наповнені жалем й відчаєм."

" Якщо я буду більш енергійною, то люди звернуть на мене увагу!"

Так і сталося, у школі з'явилося більше знайомих мені людей, але окрім школи далі знайомство не йшло. Батьки ж почали хоча б дивитися на мене. Я почала більше жартувати, людям подобалося, вони справді почали мене любити.

Батьки дивилися на мене як на брата, як на його заміну. Зрештою вони переключили усю увагу на мене, багато уроків, багато нових знайомств, багато нових секцій й багато сподівань. Усе що колись робив мій брат тепер робила я. Й колись я таки пожалкувала про свої дії.

Почувся стукіт у двері.
- Мила ти там? - за дверима почувся голос Алісії.
- Вже виходжу - сказала я й вилізла із ванни.
Вода уже була холодною, навіть крижаною.
Я вийшла в домашніх шортах та у футболці, волосся як і завжди було закутано у рушник.
- Як довго ти там сиділа? - здивувалася Алісія та зайшла до ванни.
Я ж шла у свою кімнату. У коридорі подув вітер, й я звернула свою увагу на відкрите вікно.
Вже був світанок. Рожеве небо плавно переходило у звичайне синє.
- ...як довго я там була? - спитала пошепки я у самої себе вдихаючи свіже повітря.