Розділ тринадцятий

Мене кудись повели, звичайно стріляти ніхно не планував, ще увагу привертати, але здається мене прийняли за шпигуна. 
Привели як раз до того чоловіка, він і справді дивився на мене як на ворога, ну хоча здається так і є.
- І так, нащо ти шпигувала? - спитав він мене, сівши навколішки.
- Та не шпигувала я, просто заблукала, а тут почула шум людей, ну й пішла - зробила я винувате лице й дивилася на підлогу, я дитина, що ти хочеш. - а ви звичайно молодці, дитину прийняти за шпигуна - сказала із сарказмом я
- Зараз такий час, що усі можуть бути шпигунами або ворогами - сказав чоловік мені, наче повчав.
- Ну, може - погодилася я, в цілому він правий.
Він щось сказав тим бугаям з пістолетами і ті пішли.
- Від тебе небезпекою не віє, одже ти й справді просто дитина, загубилася чи ні, не знаю. - сказав мені він. 
- Зате я знаю - я
- Ну, подивимось - він протягнув мені руку - пішли, дітям тут бути не можна.
Я взяла його за руку.
- І що ви зробите? - спитала я йдучи за ним.
- Просто нікуди не відходь й питань не буде, ти ж зі мною - він привів мене до якогось намету.

Серйозно намет? Якщо я пробігла трохи хіба немає інших людей які його побачать. Мене посадили на диван, до речі, м'якенький.
- В нашу зону ніхто зайти не може — магія - сказав він мені й підняв руку, вона загорілася синім вогнем, вогонь блищав наче посипан блискітками.

Я задивилася, це й справді було дуже гарно, але потім згадала нащо я тут.
"Господи, уже на блискітки відволікаюся, наче дитина"
Я відвела погляд від руки й подивилася на чоловіка. Він посміхався.
- Гаразд, отже ти просто заблукала у лісі й натрапила на нас? - спитав він трохи м'якше ніж до цього.
Я опустила голову й подумала над історією, треба щось придумати.
- Ми з тіткою гуляли на ринку - на цій фразі я підняла голову - але там щось сталося й люди почали метушитись - я вичікувала якусь реакцію - я, не дуже зрозуміла що сталося, але здається я злякалася й від несподіванки побігла кудись, а прийшла до тями вже у лісі... - ну, не дуже правда, але суть то схожа.

Чоловік обпер стінку й дивився на мене.
- Часом не на магічному ринку ти була із тіткою? - спитав він невзначай
- Здається так - я задумалась - там ще були тваринки чарівні, була навіть птаха-скелет! - сказала я, підтримувати образ дитини це не моє.
- Добре, ми як раз туди й прямуємо - сказав він зітхнувши й сівши на диван, поруч зі мною.
- А нащо? - я хочу щось вивідати.
- Кажуть, там з'явилися контрабандисти, треба перевірити - сказав чоловік.
- А хіба ви не перевіряєте ринок? Тітка казала кожен ранок ходите. - я
Те що вони шукають цих придурків — добре, але хіба вони не бачать, що твориться у них під носом?

- Ходимо, то ходимо, але до планових перевірок вони готуються, а  перевіряти кожен намет ми не маємо права,  - сказав він
- Чому? Ви ж там головніший? - я справді не могла їх зрозуміти.
- Так, але у контракті написано " Тільки керуючий ринком може робити внепланову перевірку товару" тому тут ми були безсилі, але сьогодні керуючий таки прийде з перевіркою, треба уже закривати такі справи - він зітхнув, а я не знала що робити у мене є доказ, до речі схований під сорочкою, але чи можу я йому довіряти? В цілому це звучить як правда, але я ж не знаю напевно!

Треба поговорити зі скелетом.
- Вибачте, але чи не буде у вас там яблука, чи хліба? - чому це єдине що прийшло до мене у голову?
- Точно, ти ж мабуть їсти хочеш, вибач - сказав він й вийшов з намету, я пішла в іншу сторону, людей не було.
- Скелет! - похвала я шепітом.
- Я тут! - так же відповів він мені.
Я підбігла до нього. Й переказавши йому усе що вивідала спитала що робити.
- Не упевнений що йому можна вірити - я погодилась із ним - давай, краще, зустрінемося з керуючим, йому точно можна вірити.
- Добре - я кивнула головою й пішла назад.

Там мене вже зустрів той чоловік.
"Бляха"
- Куди ж ми ходили? - сказав він дивлячись на мене.
Я трохи перелякалася, не подумала, що прийде він швидко. Боже, за що?
- Ну, - я відвела погляд - у туалет? - сказала я перше що прийшло мені на думку.
- Я чув вашу розмову - сказав він мені, але ніякої злоби чи агресії у голосі не було - нащо вам керуючий?
- Який керуючий? - я здивувалася - А! Керуючий, так моя тітка керуюча у школі, ми звикли так її називати, ось і приїлося.
- Хіба у школі керуючого кличуть не директором? - він посміхався.
- Ну, це ж...кличка? - я не знаю що мені ще робити.
Він встав з дивану, підійшов до мене й сів навколішки.
- Скажи мені правду - дивлячись мені у очі сказав він й уже його очі засяяли синім, лише на мить, але я це побачила.
Я мовчала, не знаю що вигадати, не знаю що робити, не знаю що вони зі мною зроблять, страшно? Скоріше за все.

- Добре, давай так, ти кажеш мені причину чому ти тут, а я відведу тебе до керуючого? - запропонував він, а я сіпнулась.
- А може одразу до керуючого? - запропонувала, вже, я
- А якщо це якась дрібниця? Я повинен дізнатися перш ніж покликати головного - пояснив він.
Я зітхнула, чи є в мене якась інша ідея? Ні, отже діємо по цій.
- Добре, це пов'язано з тими контрабандистами, у мене є, як мені сказали, доказ цього, але передати комусь, окрім керуючого це я не можу - пояснила я, а чоловік наче з полегшенням видихнув.
- Зрозуміло - він трохи помовчав й знову звернувся до мене - як ти отримала цей доказ? 
Ну з рештою, я вже наче розказала головне, отже й це моду розповісти.

Я переказала усю нашу операцію з Марусею та тими хлопцями, під кінець розповіді я дивилася куди завгодно, але не на свого співрозмовника.
- Отже ти побачила свого знайомого ворона у клітці й вирішила його визволити, а допомогли тобі у цьому діти-злодюшки, яких ти того дня й зустріла? - я кивнула - Й ти їм заплатила аби вони тобі допомогли? - я знову кивнула.
Не знаю що він там подумав, але у кінці усієї цієї ситуації він засміявся, не дуже голосно, але засміявся.