Розділ одинадцятий

Йшла я повільно, не люблю бігти. Роздивлялася сам ринок, багато тканин, якихось баночок, свічок, книжок( до цих лавок я підходила найбільше) Якісь гарні, або не дуже прикраси, різні музикальні інструменти, якісь технічні штуки та прилади, тут було ще багато чого, але найбільше мені подобалася сама атмосфера, проста, але все одно відчувається магія.

Роздивляючи ще пару книжок я почула шум.
Десь через дві лавки від мене продавалися тварини, картина звичайно була сумна, усі по клітках, деякі клітки були маленькими для тваринок, але що їм залишалось? Тут я побачила звідки йде шум, одна клітка, здається з птахом, шаталася як гойдалка й птах намагався вирватись, а господарь намагався її зупинити та запихнути назад у клітку.

Я підійшла.

Продавець мене помітив.
- О! Вітаю, панночка, що я можу вам запропонувати? - все ще намагаючись запихнути птаха у клітку привітався зі мною чоловік років десь сорока трьох, на голові була чудирнацька рожева шапка типу берет, сам був одягнут у такий же чудирнацький одяг, таких же чудирнацьких кольорів: якась рожева рубашечка з дуже довгими рукавами, білі шортики з синіми підтяжками та колготками синього кольору.
- Що це за птах? - спитала я показуючи на клітку
- О! Це дуже рідкісний вид скелетів, зазвичай вони проживають у віддалених, або покинутих від життя зонах, спіймати дуже важко, але, як виявилося, можливо! Поки що це єдиний екземпляр! - Із радістю відповів мені чоловік

У моїй пам'яті щось клацнуло і я подивилася на трохи заспокоївшогось птаха....це був він, той птах-скелет з невіданої мені місцевості, який потім побував ще у мене на підвіконні.
Подивившись на мене птах здається мене впізнав й відвів погляд, можливо йому соромно.

- ...оскільки цей вид пташок не має пір'я, то й прибирати за ними не важко, тому... - я перебила продавця який увесь цей час хвалив та переконував мене купити товар
- Скільки він коштує? - запитала я, якщо не дорого то я можу його купити, хоча звичайно шкода що він за нехорошу справу отримує...
- Три золотицих та двадцять дев'ять сірблах - я трохи перехвадила себе коли думала над планом, я ж не знаю валюту їх світу....
- Добре, я ще подивлюся й у кінці повернуся до вас, а то мені ще багато чого треба купити, залишите мені його? О котрій ви зачиняєтеся? - радісно проговорила я, наче розуміючи скільки це.
- Звичайно, панночко, для вас усе що завгодно! - продавець аж засяяв.

Я пішла далі по ринку сподіваючись знайти потрібну мені людину. 
Алісію я знайшла швидко, але добратися до неї крізь натовп було повільно й важко.
Коли я до неї, усе ж таки, добралася зрозуміла що двоє магів усе ще були з нею.
- Алісія! - не голосно, але щоб вона почула покликала її я, вона звернула на мене увагу.
- Ой, дівчинко моя, де ти була? Я тут знайшла... - я її перебила
- Три золотицих та двадцять дев'ять сірблах, це багато? - коли я сказала суму, жінка закрила собі рота рукою, а хлопці почувши ціну подивилися на мене, один здається щось перераховував, другий просто шоковано дивився.
- Це дуже багато, золотко, що ти таке знайшла? - вона присіла навпочіпки.
- А можете навести приклад щоб я зрозуміла наскільки це дорого? - мені кортіло дізнатися що це за сума 
- Аби ж я знала валюту цього світу - вона зітхнула.
- Десь два плазмені телевізори, плюс-мінус - відповів Рен, а я зрозуміла, що й справді дорого.
- Так що це було? - Перевела погляд на мене жінка
- Та нічого, не зважайте - зрозумівши що гроші мені не допоможуть я вирішила не відволікати жінку, вона й так за мною доглядає.
Я вже збиралася йти, як Алісія мене зупинила 
- Ось - вона дала мені маленький мішечок - це не багато, але якщо щось захочеш купити — купи, ти ж тільки дізналася про магію, думаю тебе багато чого цікавить - вона підморгнула мені, й продовжила свою дорогу.

"Вона непогана, хоча й не пояснила як платити та якими саме монетами."

Я посміхнулася своїм думкам та відкрила мішечок, там було трохи срібних монет, та, здається бронзових.
Зрозумівши які саме монети є сірблахами, та трохи додумавши які є золотицами, чи як їх там, я пішла далі, думаючи як звільнити того скелета-птаха.

Блукаючи між рядами, уже зовсім забувши про книги та інші товари я знову почула крики, тільки цього разу про пограбування, це були діти, діти-злодюшки.
Пробігши повз мене, мені у голову, прийшов план і міцно схопивши мішечок із грішми я побігла за ними.

Мало не втративши цих злодюжок я все-таки прибігла до їхнього сховку. Ну вірніше мене привели сюди, але прибігла я сама. Сховавшись за стіною я спостерігала за ними та вичікувала момент.
- Ну що? - сказав хлопчик десяти років.
- Усього два сірблахи! Я думала буде більше! - сказа дівчинка семи років, здається саме вона й вкрала гроші.
- Не усього, а цілих два срібліхи! Це непогані гроші - знизив плечима другий хлопчик дев'яти років.
Саме тут я й вийшла.
- Вітаю! - я привіталась, а що? Бути привітним це перше правило доброї людини, яка нічого поганого не задумала, хіба ні?
Ті злякано на мене подивилися та хотіли вже утекти.
- Стоп-стоп! - я підняла долоні угору - я тут не для того щоб упіймати вас, я хочу дати вам роботу - я посміхнулася 
- Яка ще робота? - спитала дівчинка
- Мені треба аби ви звільнили одного птаха, ну й заразом інших тваринок - сказала я
- А нам що з того? - запитав хлопчина десяти років, після цих слів йому прилетіло від хлопчини дев'яти років.
- Вона ж сказала робота, а робота значить гроші, думай головою! - він мені вже подобається.
- Так, я пропоную гроші - я показала їм мішечок - мені потрібно щоб ви відволікли того продавця - сказала я двум хлопцям - а ти - подивилася я на дівчинку - зі мною підеш відкривати клітки, тільки потрібно робити це швидко - розказала я їм свій план.
- Нам треба подумати - сказала дівчинка трохи засоромившись.
Я знизала плечима та відійшла за стінку, де ховалася.

Пройшло десь хвилин десять.
- Добре, ми погоджуємося - сказав малий, вийшовши до мене - але, якщо усе піде не за планом ти сама за себе - попередив він мене
- Добре - знизила я плечима.