Арка 1: Дитинство в монастирі — Розділ 6: Спокута

Розпрощавшись з Еллероном, я пішла шукати сестру Елізу. От чому вона постійно кудись йде? Вона ж наче завідуюча над дітьми в монастирі, так чому її ніколи немає в одному й тому ж самому місці? Де мені шукати її цього разу? Хм, добре, просто ходити, шукаючи Елізу, набагато легше, ніж щось робити. Хотілося б взагалі нічого не робити. 

Є робота, чи немає роботи, головне, щоб ніхто не дізнався про те, що ми виходили з монастирю назовні. Мабуть, якщо про це дізнаються, мені буде точно не до роботи, що вже казати про ельфійчика, йому за таке точно прилетить на горіхи. Насправді, його питання про те, чи мали ми дозволу вийти назовні, було несподіваним для мене. Я навіть не думала про те, що він таке запитає, та й взагалі не думала, що це треба робити, от і відповіла, що нам дозволили це зробити. Сподіваюсь, він вміє тримати язика за зубами та не розтриндить про це. 

На вулиці все ще доволі прохолодно навіть коли я в кофті. Треба піти зігрітися, поки не застудилася. Було б добре, якби в гуртожитку зараз нікого не було. Мабуть, там нікого і не буде. Що їм там робити? Зараз вже всі мають працювати в різних куточках монастирю.

Зайшовши в помешкання послушників, я сіла на своє ліжко й озирнулася. Здається, тут дійсно нікого нема. Ну нарешті, тиша… Тепер, можна подумати, що робити далі. Тобто, я погодилася навчати ельфійчика магії, було б непогано хоч якийсь план продумати. Щось мені підказує, що треба було починати не з магії зцілення, вона надто складна в виконанні та потребує багато мани.

‘З коридору долинули чиїсь кроки’

— Так мені все ж таки не здалося? Гей, хлопці, йдіть сюди! — З лівого боку я почула задоволений голос Кессара.

Ох, да ти серйозно? Я тільки сподівалася на недовгу тишу. Як би його звідси вигнати? Добре, що-небудь вигадаю.

— Що тобі треба? 

Щоб він не хотів, я йому нічого не дам, не зроблю і не скажу. Занадто він вже нахабним став в останній час. Нічого, окрім плювка в лице, він не заслуговує. Так само, як й інші хто за ним ходить.

— Я хотів би дізнатися, де ж ти була, коли був сніданок? Та й коли ми прокинулись, тебе вже не було… — З якимось дивним задоволенням Кессар почав перелік. 

— Слухай, я тобі не слуга, щоб робити звіти про кожен мій крок. Будь ласка, відчепися від мене. — Перебила я.

Він нахилився до мене.

— Не слуга, не слуга. Так і скажи, що залицялася до демона. — Кессар говорив гордовитим тоном, жестикулюючи руками.  

— Що ти, в біса, взагалі верзеш?! — Я різко повернулася до нього обличчям.

У мене є одне питання: звідки він знає, що я була з Еллероном? Добре він хоч не знає, що ми були поза межами монастиря. Знав би він про це, я дійсно б стала прислужувати йому. Він виглядає надто задоволеним. Посмішка, принаймні така, йому зовсім не до лиця.

Я встала й пішла до виходу з кімнати, але Кессар перегородив мені прохід. 

— Куди це ти пішла? Якщо не поясниш, де була, я розповім про твою відсутність монахам! — Говорив він з піднятими до гори носом. 

— Хм, думаєш, вони не знають? — хмикнувши, відповіла я, розводячи руками й схиливши голову набік. 

Ну не може він бути настільки дурнем, щоб не здогадатися, що монахи знають про мою відсутність. Вони ж не сліпі! 

Відштовхнувши Кессара з проходу, я вийшла з кімнати, а згодом і з дому послушників. Фух, однієї проблеми здихалася. Тепер – відзначитися перед монахами, що я ніде не загубилася. Взагалі, показатися можна перед будь-ким, але, мабуть, краще одразу знайти Елізу, щоб отримати завдання. Та й сваритися вона буде не так сильно, як інші монахи. От тільки… Еліза наче невловима, між сніданком і вечерею її ніколи немає в якомусь одному місці. Треба по всьому монастирю бігати шукати. 

Треба подумати, де я її найчастіше бачу в цьому проміжку, приблизно в цей час. Ну, мабуть, це має бути або пральна, або кухня, чи подвір'я одного з будинків… Добре, так нічого не вийде, вона в цей час дійсно може бути всюди. Легше піти та знайти ченців та опитати їх. Найближче всього зараз кухня, то туди й піду. 

Я йшла по подвір’ю, дивлячись по сторонам, сподіваючись побачити Елізу. Я пройшлась по всьому монастирю, але так і не знайшла її. Сподіваюсь, вона буде хоча б у церкві, хоча зазвичай там вона буває лише зранку під час молитви. Але вона й ніколи нікуди не виїздить з монастирю, тому більше немає місць, де б вона могла бути. 

Підходячи до церкви, я почула роздратованого Антоніа й, здається, також почула тихий голос Елізи. Зазирнувши всередину через відчинине вікно, я побачила Антонія, який в цей час, схилившись над нижчій за нього Елізою, Виказував їй своє невдоволення: 

— Ми дали цьому демону дах над головою, щодня його годуємо та доглядаємо за ним, а він має нахабство зникати коли йому схочеться?! Сестро Елізо, здається, я вам дозволив його лишити лише тому, що ви будете вправно його виховувати, і він не буде виказувати такої неповаги! — Він ткнув пальцем в Елізу трохи нижче шиї, схилившись над нею. 

Сестра Еліза дивилася на отця Антонія знизу вверх, очі її почали блищати від сльоз. Вона витерла їх рукавом своєї мантії, й промовила: 

— Я не знаю причини, з якої він так зробив, раніше такого не було. Я й подумати не могла, що він так зробить. Будь ласка, не проганяйте його, я зроблю все, що захочете! 

Ох, не вже Елрону так перепало через те, що він був відсутній лиш декілька годин? М-да, недооцінила я ненависть Антонія до нього. Мабуть, все ж таки вартувало не брехати йому, що я попередила Елізу. Тепер ясно, чому знущання над ельфійчиком лишаються непоміченими, і чому Кессар був так певен, що йому нічого не буде. 

— Я і не став би. — Вимовив він, і продовжив, — Надто багато проблем буде, якщо перевірка виявить відсутність одного з послушників. 

А я вже почала сподіватися, що є ще в цій людині проблиски надії. Але ні, не вгадала. 

Після короткої паузи він продовжив:

— Сестро Елізо, ви ж казали йому про те, що з монастирю не можна виходити без моєї згоди? Бо його не розуміюче обличчя, каже про інше.