Арка 1: Дитинство в монастирі — Розділ 5: Наслідки

Нарешті повернувшись до монастиря, ми по черзі протиснулися в щілину в частоколі, через яку виходили. На подвір’ї я відчуваю себе в безпеці, хоч і не так вільно, як назовні. За стінами я вільний, а тут ніби у клітці, але в цій клітці мене годують і захищають.

— До зустрічі! — попрощалася зі мною Лея, переходячи на біг.

Я кивнув у відповідь.

Отже, сніданок ми пропустили… У такому разі краще піти на кухню перевірити, може тацю з моєю їжею ще не прибрали. Чомусь, ідучи монастирським подвір’ям, я все більше відчуваю тривогу. Наче зробив щось таке, що робити заборонено. Мені дуже не подобається це відчуття, і зовсім не хочеться, щоб воно виявилося правдивим. Я поволі попрямував на кухню. Чомусь, поки ми з Леєю ходили за монастир, я зовсім не помічав, як краплі холодної роси з трави потрапляли на ноги. Хоч сонце вже й високо, але досі вельми прохолодно, і роса на траві ще не зникла. Вранці дуже неприємно ходити по подвір’ю. Не люблю ранок — зранку хочеться спати, їсти, холодно, ще й роса потрапляє на ноги. Добре, що ранок це ненадовго. Шкода, що й літо ненадовго. Узимку, звісно, не холодніше, ніж зараз уранці, але й не так тепло, як улітку

Дійшовши до кухні, я спершу вирішив заглянути в їдальню. Обережно ввійшовши всередину, я озирнувся, але нікого не побачив. Звісно, всі вже давно поїли й працюють. Я пройшов скрипучою підлогою до стійки, де видають їжу, але не знайшов своєї таці зі сніданком. Значить, її вже забрали на кухню? Сподіваюся, їжу з неї ще не прибрали. Здається, кухня за цими дверима за стійкою.

Пройшовши через дверцята в стійці, які розміром з мене, я опинився перед дверима на кухню. Звідти було чути голоси кількох монахинь. Здається, одна з них — Марія. Вона ж навчила Лею магії води. Може, одразу запитати її про це? Хм, ні, мабуть, краще не робити цього так одразу. Зараз мені краще подумати, як виправдатися, якщо хтось із них поставить питання: «Чому тебе не було на сніданку?». М-м-м… Сподіваюся, якщо я скажу, що проспав, вони повірять.

Я обережно натиснув ручку вниз і штовхнув двері. Вони відчинилася, а переді мною виявилася стіна, а праворуч поворот на саму кухню. Оу, стільки перешкод… Зайшовши всередину, я виглянув з-за рогу. На кухні зараз щось готували троє монахинь: сестра Діана, сестра Пейра і сестра Марія. Здається, ніхто з них мене особливо ніколи не зневажав. Не будуть же вони мене сильно сварити? Та й Марія, здається, дружить з Елізою, а значить, точно цього не зробить. Фу-ух…

— Е-е, вибачте, що відволікаю, але… Я якось сьогодні проспав і… Чи можу я взяти щось поїсти? Я поїм швидко! — Я відчув, як мої вуха опустилися, говорив невпевнено і нечітко, формуючи думку на ходу.

Усі троє монахинь обернулися до мене, а коли я договорив, у кімнаті повисла повна тиша. Коли вони отак дивляться зі змішаними емоціями на обличчях і не відповідають, мені чомусь стає якось не по собі. Шкірою пробіг холодок. Відчуття провини і передчуття, що мене ось-ось насварять, ставало дедалі сильнішим, а найстрашніше – мабуть, є за що сварити.

— Так, звісно, твоя таця там, на столі. Я вирішила на всяк випадок не прибирати з неї їжу. І, як бачимо, не даремно, — нарешті перервала мовчанку сестра Марія.

Хух. Я перевів погляд туди, куди вона показала, і кивнувши, взяв тацю та вийшов з нею на вулицю. Оу, мабуть, було б краще, якби я спробував виглядати трохи сонним, якщо казав, що проспав і тільки-но прокинувся. Наступного разу треба врахувати таку деталь.

З тацею в руках я пройшов у свою кімнату. Тут нічого не змінилося з самого ранку, коли Лея забрала мене вчитися магії. Застеливши ліжко, я сів за стіл і почав їсти. На жаль, їжа вже охолола, й довелося їсти холодну. Ех, холодна їжа не така смачна, як тепла. Ну, а чого ще можна було чекати, якщо я запізнився на години три?

Швидко поївши, я відніс тацю назад на кухню і привів себе до ладу. Так, тепер потрібно знайти сестру Елізу, щоб дізнатися, чи є для мене якась робота. Сподіваюся, роботи не буде. 

Я блукав монастирем, мабуть, хвилин десять, але так її й не знайшов. Дивно, адже вона сьогодні точно не повинна нікуди їхати. Я вже перевірив усі місця, де вона могла б бути. Лишилася тільки церква, але Еліза зазвичай туди просто так не ходить, та й мені зовсім не хочеться туди йти – ще отець Антоній побачить. Тільки ось вибору в мене вже не лишилося. Доведеться туди зайти.

Підходячи до дверей, я почув голоси Антонія та… Елізи? Так, це безумовно її голос. Я з ніяким іншим голосом не сплутаю голос Елізи. Але звучали вони дуже напружено. Треба підійти ближче, звідси нічого не розчути. Сховавшись за дверима, я обережно зазирнув усередину й побачив сестру Елізу, що стояла перед отцем Антонієм, схиливши голову.

— …Чи не здається вам, що одночасне зникнення і демона, і дівчини виглядає… дещо дивно? — роздратованим тоном спитав Антоній, потираючи вуса.

— Я… не знаю, що сказати, — тихим голосом відповіла Еліза.

— Боюся уявити, що цей демон може з нею зробити, — він прикрив очі рукою.

— Але ж, отче Антонію, йому всього п’ять років! І ми не можемо стверджувати, що він демон! — заперечила Еліза, підвівши голову.

— Але ти взяла за нього відповідальність! То й відповідай за його вчинки! І за його зникнення також! — проревів Антоній, розмахуючи руками.

Так, у подібній ситуації навіть дурневі ясно, що мова йде про мене й Лею. Але чому? Лея ж казала, що попередила Елізу… Чи вона збрехала мені? Але якщо так, то навіщо? Вона ж могла сказати правду! Або… Ні, не могла, інакше б я не погодився, а зараз я зовсім не шкодую, що погодився. Попри те, що, виходить, я нібито зник і можу зробити “боюся уявити, що” з нею. Я точно про це не шкодую.

Не знаю, чи варто на неї ображатися, адже вона мій єдиний друг. Краще не сваритися з нею, щоб знову не залишитися самому. Ми ж дружимо всього тиждень. Я не хочу втратити єдиного друга. Ми з нею ще навіть не грали разом.

Раптом двері, на які я спирався, зрадницьки голосно рипнули. Ні! Вони глянули в мій бік. Я швидко сховався за двері. Вуха притиснулися, стукіт серця чути дедалі голосніше, й воно все швидше.