Арка 1: Дитинство в монастирі — Розділ 4: Магія зцілення

‘Тихий стукіт у двері долинув із-за спини’

Позіхаючи, я розплющив очі й перевернувся на правий бік. Перше, що я помітив, виявилося вікно. Ні, не саме вікно, а небо за ним, яке ледве почало забарвлюватися у рожеві тони світанку. Ще навіть видно зірки, а ранкова прохолода пробирається крізь щілини у дерев’яній віконній рамі. Навіть птахів не чути. Хто може стукати до мене в такий час? Дивно, зазвичай так робить тільки сестра Еліза, інші до мене й взагалі не заходять.

‘Стукіт у двері повторився’

Ще раз позіхнувши, я підвівся на ліжку й здригнувся від прохолоди, що обійняла мене, доносячись з вікна. Єдине, чого я зараз хочу, – загорнутися в ковдру й спати далі. Але, схоже, мені не здалося, і той, хто стукав точно не помилився дверима. Якщо це сестра Еліза, то чому вона не входить? Ех… Гаразд, мабуть доведеться піднятися й відчинити. Якось вибравшись, паралельно заплутавшись у ковдрі, я натягнув на себе одяг і тихо прочинив двері.

— …Е? — Я сонно видихнув, з повним нерозумінням.

Переді мною стояла Лея. Вигляд у неї був такий, наче вона не на самому світанку тут переді мною стоїть, а прийшла опівдні, причому після кількох днів сну, й тепер має багато сил працювати, чого не скажеш про мене. Я взагалі просто не розумію, що відбувається.

— Ти ж хотів навчитися магії, так? — сказала вона впівголоса.

— Здається, ти не помилилася… — Зараз я не можу дати відповідь конкретнішу. Я тільки-но прокинувся, я взагалі нічого не можу.

— Тоді, ходімо! — Вона вже повернулася щоб вести мене кудись, але у мене лишилися деякі питання.

— А не зарано? Ще ж навіть не розвиднілося. — Запитав я мляво й так само тихо. — І треба ж ще сказати хоч комусь… 

— Я вже попередила Елізу. Вона дозволила. Ходімо! — схопивши мене за руку, вона потягла мене з кімнати. Я ледве встиг зачини-ти двері до своєї кімнати.

Вона не дала мені й шансу зрозуміти, що взагалі відбувається. Міцно тримаючи за зап’ястя правої руки, Лея волокла мене за собою. Лівою рукою я намагався хоч якось протерти очі. А не занадто шумно ми йдемо? Здається, вона намагалася були тихі–...

‘Бам!’

На повороті до виходу я врізався лобом у кут.

— Ауч! — тихо схлипнув я, потираючи лоб.

— Ой! Пробач! — впівголоса вибачилася Лея.

— Нічого страшного… — відповів я, тримаючись лівою рукою за лоб. І за кілька секунд вона знову мене потягла.

Коли Лея помітила, що я вже повністю при свідомості й намагаюся визволити руку, вона відпустила мене. Ще б пак після такого удару не прийти до тями, хоча, здається, будь ми трохи швидші, ефект був би інший.

Чесно кажучи, мені якось неспокійно від того, що ми ось так, коли сонце лише показало перші промінчики, йдемо так далеко від монастиря. А раптом ми зустрінемо монстра? Не впевнений, що втекти зможемо, не те що битися… Я ж навіть не знаю, які саме монстри тут можуть бути.

— А… на нас не нападуть монстри? Ми так рано, майже вночі, йдемо так далеко від монастиря… І куди ми взагалі йдемо? — запитав я млявим, тремтячим голосом.

Після мого питання, ми ненадовго зупинилися, і Лея огляділася, наче когось видивлялася. Це наводить на не найприємніші думки, чесно кажучи. 

— Ні, монстрів тут бути не повинно. А йдемо ми до великого дерева, тут недалеко. Я давно примітила це місце. Воно там, на пагорбі. — Лея вказала пальцем у той бік, куди ми прямуємо, але я все одно не те щоб зміг щось розгледіти в цих ранкових сутінках.

Ну, мабуть, їй можна вірити. Не думаю, що вона ризикувала б життям, знаючи, що на нас можуть напасти монстри з навколишнього лісу. Принаймні, я сподіваюся й вірю в це.

Через хвилин двадцять ходи ми дісталися до цього місця. Воно було досить далеко від монастиря. Невисокий пагорб, метрів п’ять заввишки, з різким урвищем на північному боці, під урвищем річечка, а за річечкою — ледь позолочені поля, що тяглися вдалину, ще далі було видно вершини гір у хмарах. Над пагорбом височіло масивне дерево, стовбур якого такий широкий, що й утрьох дорослі чоловіки навряд чи його обіймуть, що вже говорити про мене. Поряд із такою громадиною, як цей дуб, будь-хто відчує себе маленьким. Хоча, може, це й не дуб… Гаразд, неважливо, що це за дерево. Ліворуч від нас, на заході, виднівся ліс, а праворуч, на сході, у далині бовваніли пагорби.

До речі, на північному заході, за лісом, має бути Неанторіс, шкода тільки, що його не видно звідси. Хотілося б колись побувати там чи хоча побачити його здалеку. Я чув багато розповідей про це місто від монахів, що їздять туди. Вони люблять розказувати про місто іншим. 

Сонце вже почало сходити з-за гір, забарвивши все у теплі помаранчеві тони. Тільки от повітря досі прохолодне, а коли тут починає дути вітер, і зовсім здається, ніби зима настала. Дивно, вдень так спекотно, а раннім ранком і вночі так прохолодно…

— Ну досить милуватися красою, давай краще почнемо вже, а то в нас часу не так і багато, до сніданку нам краще вже повернутися. У нас є приблизно дві години. — Лея вирвала мене з роздумів, і я обернувся до неї.

— Так, звичайно! — Я сів у позі лотоса під деревом. В земля-то теж не тепла.

Я вже майже не забув, навіщо ми сюди прийшли. Заради краси я би не став так рано кудись йти. Щей коли так прохолодно. 

— Ну, тоді почнемо з основ. Я сама в цьому не надто добре розбираюся, але, сподіваюся, пояснити зможу. З чого б почати… Ах, так, точно! Мана! Ти знаєш, що таке мана?

— Е… крім назви й того, що вона потрібна для заклять – нічого. — Відповів я й почухав за вухом.

— Ну, тоді я поясню те, що сама знаю. Мана — це енергія, яка є взагалі в усьому. У землі під нашими ногами, у цьому дереві, у монстрах, у камені – всюди. Вона пронизує абсолютно все, зокрема й людей і… ну, загалом усіх істот. Вона, здається, не має фізичної форми. Мана невидима, вона є в об’єкті чи живій істоті в певних кількостях. Щоб користуватися магією, потрібна мана. Чим складніша й більша магія, чим більше контролю необхідно для закляття, тим більше вона вимагатиме мани. Є різні типи магії, як приклад: елементальна магія й магія відновлення. У монастирі навчають лише магії відновлення, яка поділяється на магію зцілення й магії детоксикації, навчання йде до середнього рівня включно, втім, навіть цього достатньо для священнослужителів. Фух, наче все найважливіше розповіла, сподіваюся, нічого не упустила… — Після цього, не найкоротшого пояснення, Лея озирнулася, щось обдумуючи.