Арка 1: Дитинство в монастирі — Розділ 2: Монастир

— — — Минуло чотири роки — — —

Розплющуючи очі від ранкового сонця, що світило просто в них крізь невеличке вікнонце моєї маленької кімнатки, я перевернувся на бік, загортаючись у ковдру в спробі сховатися від неприємної ранкової прохолоди. Сплю я окремо від усіх. На відміну від інших у мене є своя, особиста кімната, хоч і невелика. Ех… На жаль, у моєму випадку – це не привілей, а покарання. Ні, не так, у моєму випадку це заздрість інших послушників, через що вони не дуже-то й хочуть зі мною дружити, навпаки, їм цікавіше зі мною ворогувати. Мені пояснили необхідність того, що я повинен спати й їсти окремо від усіх тим, що я можу викликати занепокоєння в інших кольором свого волосся. Але це дуже відрізняється від слів отця Антонія, які я випадково підслухав перед тим, як мене переселили в цю кімнату: “Демону не місце за столом із людьми, так само, як і непростимо демону спати з людьми в одній кімнаті!”. То чому ж сестра Еліза збрехала мені? Я ставлю собі це питання вже приблизно рік з того моменту, як мене сюди переселили.

Тільки от, усі ці проблеми ж через колір мого волосся. Зелене волосся… Я так і не зрозумів причини такої реакції на моє волосся. Ну справді, чому? Що їм зробили демони із зеленим волоссям? Ну, питання, демон я насправді чи ні, теж залишається без чіткої відповіді через те, що ніхто з мешканців монастиря цих зеленоволосих “найнебезпечніших” демонів не бачив, а в книгах та інших записах немає їхнього чіткого опису. От і питання, демон я чи ельф, не дає мені спокою вже півроку з того самого моменту, як я про це задумався, але судячи з усього, бути ельфом приємніше. Гаразд, різниці у словах “демон” і “ельф” я особливо й не бачу, усі ми майже однакові.

Прикро те, що мене зачіпають удвічі — і через колір волосся, і через те, що я сплю окремо, кажучи щось на кшталт: “Чому це у брудного демона є своя кімната, а в нас немає?”. І зазвичай ці слова супроводжуються тим, що мене б’ють чи штовхають. І не такий я й брудний. Так, я й у лазню ходжу окремо, коли всі вже помилися, і вони цього не бачать, але це не означає, що я брудний! Іноді мені здається, що вони це розуміють, просто знущаються з мене… І їх ніколи не карають за це! Та вже ж, праведні послушники монастиря святого Неантора…

Зараз мені приблизно п’ять років. Цю кімнату мені виділили, коли мені було близько чотирьох років, десь тоді я став достатньо самостійним, щоб спати окремо й не вимагати нагляду чи колисання. Взагалі мене спершу хотіли поселити з усіма іншими дітьми, але отець Антоній наказав поселити мене в цій комірчині. Як не іронічно, але ми з ним єдині “щасливі” власники особистих покоїв…

Мабуть, варто вже вставати, точного часу я не знаю, але в монастирі прийнято влітку  вставати на світанку, а спати лягати після заходу сонця. Зараз уже, мабуть, світанок майже минув, тож у мене не так уже й багато часу залишається, щоб мене не прийшли сварити за відставання від графіка. А потім сваритимуть і сестру Елізу.

Накинувши свій повсякденний одяг (ніби в мене інший є), і натягнувши каптур, я повільно вийшов із кімнати. Дерев’яна підлога тихо рипить у мене під ногами.

За настановами Елізи, щоб бути здоровим, після сну треба вмиватися і чистити зуби. Після цього треба поснідати. По монастирському подвір’ю я намагаюся без потреби не ходити. Хто знає, коли інші діти вирішать кинути в мене каменем. От, після останнього разу досі синець на руці не зійшов. Їжу я беру виставлену мені у їдальні й іду їсти до себе в кімнату, а потім ношу посуд назад.

Поївши, усі мешканці монастиря збираються на ранкову молитву. Я сиджу в кутку самого кінця проповідального залу, щоб менше потрапляти на очі Антонію. Чесно кажучи, я не дуже розумію, як саме працюють ці молитви і що саме вони роблять. Я вивчив одну молитву і кілька разів молився, але результату після цього не сталося. Здається, це все одна велика дурниця.

У неділю нас навчають грамоті та лічбі, в інші дні послушники отримують невеликі доручення й допомагають монахам у побуті. Між іншим, у мене одні з найкращих оцінок серед усіх! Еліза каже, що я вже на рівні старших послушників. У мене найвищі бали з читання та лічби, і я навіть уже писати вчуся. Певно, єдине, що в мене поки що не виходить у грамоті, це писання.

Приблизно так і минають дні в монастирі. Підйом, сніданок, проповідь, робота або навчання, вечеря, проповідь, сон. Вільного часу майже немає. Принаймні в мене, мене завжди чимось зайняти намагаються, щоб без діла не сидів. І між ділом мене встигають образити, штовхнути, штурхнути й ударити кілька разів… Ну справді, чому їх не карають за це? Адже це суперечить заповіту Святого Неантора: “…усі рівні, а упередження не вірні…”. Мене ж, коли я спробував дати відсіч, одразу покарали! Чому? Я ж захищався! Еліза сказала, що щоб не було проблем, краще трохи потерпіти. Але що мені робити, якщо я не хочу терпіти? Мабуть, мені нічого, крім цього, не залишається…

*****

Черговий ранок. Хто б міг подумати, починається так само, як і будь-який попередній. Закінчивши з ранковими щоденними справами, я, як зазвичай, іду до сестри Елізи, щоб дізнатися, які є для мене зада–... Ух!

Несподівано мені в спину прилетів щільний клубок багнюки. Від несподіванки я спіткнувся, впав на коліна й опинився спиною до нападників.

— Гей! Дивіться, я влучив! Бачили, як прицілився?! — вигукнув Кессар.

Кессар – це можна сказати мій головний ворог. Він на п’ять років старший за мене, він сильніший і більший за мене. Як би я не хотів, але опиратися йому я не можу. Ммм… Трава така холодна після ранкового дощу… Блін, сльози навертаються, а плакати не можна! Почну плакати – розпалю їхній азарт іще сильніше! …ух! У мене знову влучили комком щебеню впереміш із багнюкою.

— Ти! Чого це без діла тут швендяєш, а? Не може бути, щоб у тебе не було справ, це що виходить, ти ухиляєшся від роботи? — знову пролунав його самовдоволений голос. — Давай сходимо до отця Антонія, хай він тобі пояснить, чому не можна ухилятися від роботи.