Арка 1: Дитинство в монастирі — Розділ 1: Пролог

Глибокої ночі, під акомпанемент зливи та гуркоту віддалених блискавиць, розмитою ґрунтовою дорогою йшла молода дівчина, ховаючись під мантією, капюшон якої закривав її обличчя від дощу. У руках вона тримала велику корзину, схожу на колиску для немовляти, яку незнайомка всіма силами намагалася зберегти від дощу. 

Прямувала вона до монастиря, що височів на невеликому пагорбі, а навпроти нього, всього за кілька метрів від дороги, здіймався мішаний ліс, котрий далі на північ поглинав шлях, що вів до великого тракту.

Дійшовши до монастиря, дівчина тихо, майже нечутно зітхнула, побачивши, що ворота все ж відкриті, й її напружені плечі трохи розслаблено опустилися. Спершу вона сумнівалася, чи будуть ворота відчиненими вночі, але з початком зливи сумніви змінилися страхом, що ворота виявляться зачиненими. На щастя, страх виявився лише грою уяви. Зайшовши на подвір’я й ставши під навісом біля дверей, ховаючись від дощу, незнайомка прочинила завісу колиски й зі сльозами на очах глянула на миловидне личко міцно сплячої дитини, наче прощалася з тим, що було для неї найдорожчим у світі.

— Рости великим і сильним, Еллероне. — Її голос був ніжним і м’яким, сльоза скотилася з її ока, а з шиї звисав невеликий, металевий амулет з різьбою та зеленим каменем в центрі.  

Тихо, майже нечутно, під аккомпанемент дощу, що гучно барабанив по землі, промовивши ці слова, незнайомка накрила немовля ковдрою та закрила завіси корзини. Переконавшись, що жодна крапля не потрапить у середину, вона обережно поставила колиску з дитиною на поріг. Вирівнявшись, дівчина кілька разів постукала у двері й притулила до них вухо.

Щойно за дверима почулися легкі кроки й пролунали слова: “Вже біжу!”, сказані, судячи з голосу, молодою черницею, дівчина в капюшоні відразу ж побігла геть, намагаючись якомога швидше зникнути в нічній темряві за стінами монастиря. Вибігши за ворота, незнайомка, сховавшись за ріг, стала спостерігати, сподіваючись, що черниця помітить залишену на порозі колиску з немовлям.

Двері розчинилися, і з них вирвався м’який світ нічних свічок, що горіли невеликим полум’ям, а в отворі з’явився темний силует дівчини в монашому вбранні, яка озирнулася навколо дверей, намагаючись знайти того, хто прийшов у таку пізню годину. Лише опустивши очі вниз, перед тим як зачинити двері, вона помітила корзину, що стояла збоку під навісом.

— — — У монастирі — — —

В одній із віддалених кімнат, у білокам’яній монастирській церкві, при тьмяному світлі свічок сиділо кілька черниць, що були на чергуванні.

— …Ну все ж таки, Елізо, не може бути такого, щоб тобі ніхто не подобався. Так, звісно, ми дали обітницю безшлюбності, але це ж не скасовує того, що хтось тобі повинен подобатися. — Наполягала черниця з русим волоссям, що сиділа біля вікна.

— Кажу ж, немає нікого, хто б мені запав у душу, та так, щоб на все життя полюбити. Звісно, симпатичні хлопці є, але–...

‘Пролунав різкий, уривчастий стукіт у двері’

— Що це? Може, це монстри через дощ із лісу повиповзали? — Напружено запитала раніше мовчазна дівчина з каштановим волоссям.

Усі троє переглянулися між собою, боячись навіть подумати, що це може бути монстр.

— …Ні, бути не може, у великому радіусі від монастиря не повинно бути монстрів, авантюристи ж тільки нещодавно були в цьому лісі з місією з очищення… — Відповіла перша черниця. — Елізо, іди перевір, що це.

— Ч-чому я?! — Обурено спротивилася Еліза.

— Тому що… ти найсміливіша й… найрішучіша з нас!

— Гаразд… — Незадоволено пробурмотіла дівчина.

Підвівшись зі стільця, черниця з довгим світлим волоссям і прищуленими у напівтемряві блакитними очима повільно пішла до дверей, побоюючись, що їх ось-ось виб’є якийсь розлючений монстр. Вона подумки заспокоювала себе, намагаючись думати про те, що це лише самотній мандрівник, котрий, потрапивши під дощ і побачивши монастир, вирішив попросити притулку на ніч.

Відчинивши двері, вона побачила лише темряву й гуркіт проливного дощу. Оглядівшись, Еліза краєм ока помітила, що біля порогу щось лежить. Придивившись, черниця зрозуміла, що це корзина. Першою її думкою був страх, що це може бути мімік. Але цей страх швидко розвіявся, коли вона згадала, що мімік не може стукати у двері. Спробувавши підняти, вона зрозуміла, що всередині лежить щось важке, від чого цікавість черниці лише посилилася. Занісши колиску всередину, черниця поставила її на найближчу лаву. Розгорнувши плед, яким щільно був укутаний пасажир колиски, вона побачила дитину. Миле ельфійське личко із заплющеними у міцному сні очима та маленькими гострими вушками. Дитина заворушилася й оголила з-під пледа праву ручку, до якої була прив’язана бирка з іменем: “Еллерон”.

— Еллерон… — пробурмотіла Еліза, прочитавши ім’я на бирці. — Ах… — Побачивши колір його волосся, коли на них упало світло від свічки, що колихнулася від вітру, який дув крізь щілини у вікні, вона тихо вигукнула. Її одночасно здивували й налякали короткі зелені, аж до смарагдового кольору, волосини.

— Еліно, Маріє, йдіть сюди! — Вона тихо, майже пошепки, покликала двох інших черниць.

— Що там таке? — Виходячи з маленької бічної кімнати, у якій сиділи дівчата, запитала Марія.

— Ось, гляньте сюди, тут дитина. Коли я відчинила, нікого, окрім нього в колисці на порозі, не було. — відповіла Еліза, вирішивши одразу уточнити, що нікого не бачила.

Еліна підійшла до неї, розводячи руками, й сказала:

— Ну, це не така вже й рідкість, у нас он скільки послуш… Що за?! Волосся цієї дитини ЗЕЛЕНЕ! — вигукнула Еліна, щойно побачивши його.

— Саме так, його волосся зелене, але інших ознак, що він демон – немає, він більше на ельфа схожий… Давайте залишимо його! — заявила Еліза, з очима, що блищали від захвату її божевільною ідеєю.

Двоє інших черниць глянули на неї з неприхованим здивуванням, змішаним із обуренням, адже ще ніколи вони не чули настільки відвертого марення. А марення за свою кар’єру черниць вони чули чимало під час сповідей. Це твердження для них було більше схоже на спробу самогубства, ніж на ідею, яку можна реалізувати.