ЕПІЛОГ

День весілля настав тихо.
Без поспіху. Без хаосу.
Наче сам світ вирішив дати їм спокій.
Світло падало крізь великі вікна, торкаючись підлоги, стін, її сукні.
Селена стояла біля дзеркала.
Біла тканина ніжно спадала вниз, підкреслюючи кожен рух. Волосся зібране, але кілька пасм вибилися, ніби навмисно — як нагадування, що вона більше не ідеальна лялька з чужого сценарію.
Вона була живою.
Справжньою.
Вона зробила глибокий вдих.
І раптом відчула знайоме хвилювання.
Не страх.
Щось інше.
— Ти готова? — голос Алекса пролунав за спиною.
Вона обернулася.
Він стояв у дверях.
Спокійний. Впевнений.
І дивився на неї так, ніби вже знав відповідь.
Вона підійшла ближче.
Зупинилася на відстані одного подиху.
— Мені потрібно тобі дещо сказати, — тихо сказала вона.
Він ледь усміхнувся.
— Звучить серйозно.
— Я не… — вона затнулась. — Я не звідси.
Пауза.
Він уважно дивився.
— У моєму світі мене звати Мілена.
Тиша.
Кілька секунд.
Він нахилив голову трохи набік.
— Тобто ти зараз кажеш, що…
— Що я з іншого світу, — вона не відводила погляду. — І що все, що було — не зовсім таке, як виглядає.
Ще тиша.
І тоді він зробив крок до неї.
Дуже близько.
Поклав руку їй на щоку.
— Я не знаю, звідки ти, — тихо сказав він.
— І, чесно, не впевнений, що вірю в інші світи.
Вона затамувала подих.
Він ледь усміхнувся.
— Але я знаю одне.
Пауза.
— Звідки б ти не прийшла… ти — мій світ.
Її очі наповнилися теплом.
І більше нічого не потрібно було пояснювати.
Він вийшов.
Залишивши її на кілька хвилин саму.
Вона знову повернулася до дзеркала.
Поправила сукню.
Доторкнулася до волосся.
І завмерла.
Бо в дзеркалі…
це була не вона.
Світловолоса дівчина.
Ніжна. Спокійна.
Селена.
Та сама, справжня.
Вона стояла там, у відображенні, тримаючи на руках маленьке немовля.
Дитина тихо спала, притулившись до її грудей.
Селена усміхнулася.
Тепло.
Спокійно.
— Ти щаслива? — прозвучав її голос.
Мілена відчула, як серце стислося.
І водночас… наповнилося.
— Так, — тихо відповіла вона.
Селена кивнула.
— Я знала.
Пауза.
В її очах було щось глибоке.
Мудре.
— Бережи батька.
Мілена затримала подих.
— І… дякую тобі, — продовжила Селена.
— За що?
Легка усмішка.
— За те, що так круто змінила моє життя.
Мілена ледь засміялася крізь сльози.
— Я навіть не знала, що роблю.
— Любов знає, — тихо сказала Селена. — Вона може здолати навіть прокляте серце.
Дитина ледь ворухнулася.
Світло в дзеркалі стало м’якшим.
І поступово… зникло.
Знову — лише вона.
Її відображення.
Її світ.
За дверима пролунали голоси.
Музика.
Життя.
Вона ще раз подивилася на себе.
І вже без сумнівів усміхнулася.
Бо тепер вона знала:
іноді потрібно загубитися між світами,
щоб знайти свій.
✨ КІНЕЦЬ