Тиша між ударами серця

Бункер зустрів нас холодом.
Не різким — глухим.
Таким, що повільно проникає під шкіру.
Я ледве встиг спертися на стіну, коли Селена різко обернулася до мене.
— Сідай.
— Я стою.
— Ні. Ти зараз упадеш.
Її голос був тихий, але такий твердий, що я не став сперечатися.
Сів.
Металевий стілець був холодний, але не холодніший за біль, що розтікався боком.
Вона швидко оглянула приміщення.
— Де аптечка?
— Ліворуч. Шафа.
Вона вже була там.
Руки трохи тремтіли, але рухи — впевнені.
Вона шукала. Відкривала. Перебирала.
— Я не лікар, — сказала вона, не обертаючись.
— Я теж.
— Це не смішно.
— Я не жартую.
Вона повернулася з аптечкою.
І тоді вперше подивилася прямо на рану.
Її обличчя змінилося.
— Алекс…
— Не дивись так.
— Як?
— Наче я вже мертвий.
Вона зробила крок ближче.
— Знімай.
— Що?
— Куртку. І сорочку.
Я затримав на ній погляд.
— Ти зараз командуєш?
— Так.
Я зітхнув і зняв куртку.
Коли тканина торкнулася рани — тіло зрадницьки напружилося.
Вона це помітила.
Нічого не сказала.
Просто підійшла ближче.
І обережно — занадто обережно — торкнулася краю сорочки.
— Я сама.
Я відпустив.
Вона розстібала повільно.
Не дивлячись на мене.
Але я бачив, як вона дихає.
Швидше.
Коли тканина відкрила рану, вона затримала подих.
— Це не поверхнево.
— Я знаю.
— І ти мовчав?
— Нам треба було доїхати.
Вона закусила губу.
І раптом сказала:
— Ти завжди так?
— Як?
— Робиш вигляд, що тобі не боляче.
Я ледь усміхнувся.
— Працює.
— Ні.
Вона підняла очі.
— Зі мною — не працює.
Пауза.
Тиша.
Я вперше за довгий час не знайшов, що відповісти.
Вона взяла антисептик.
— Буде боляче.
— Я переживу.
— Це я зараз перевірю.
Вона провела по рані.
Різкий біль.
Я стиснув зуби.
— Не рухайся.
— Я і не рухаюсь.
— Ти напружився.
— Я живий, Селено.
— І я хочу, щоб так залишилось.
Її руки перестали тремтіти.
Зовсім.
Вона працювала акуратно.
Зосереджено.
І в якийсь момент я зрозумів — вона більше не боїться.
Не зараз.
Не коли мова про мене.
— Ти швидко вчишся, — сказав я тихо.
— Я швидко боюся втрачати.
Вона сказала це так просто, що слова залишилися в повітрі.
Важкими.
Я дивився на неї.
На те, як вона нахиляється ближче.
Як світло лампи падає на її волосся.
Як її пальці торкаються моєї шкіри.
І раптом це стало небезпечно не через рану.
Через неї.
Вона закінчила обробку.
Почала накладати пов’язку.
Її пальці ковзнули по моїй шкірі.
Ненавмисно.
Затрималися на секунду довше.
Вона підняла очі.
Я вже дивився на неї.
Занадто близько.
Занадто тихо.
— Все… — прошепотіла вона, але не відступила.
Я теж.
Повітря між нами стало густим.
Її подих торкнувся мого.
І цього разу ніхто не відвернувся.
Я провів рукою по її щоці.
Повільно.
Вона заплющила очі.
І цього разу поцілунок був іншим.
Не як вибух.
Як відповідь.
Тихий. Глибокий.
Без поспіху.
Наче ми обидва перевіряли — чи це реально.
Її пальці стиснули моє плече.
Я відчув, як вона тремтить.
І не від страху.
Я відсторонився першим.
Не тому, що хотів.
А тому, що треба було.
— Тобі треба відпочити, — сказав я тихо.
Вона відкрила очі.
— Тобі теж.
— Я звик.
— А я — ні.
Вона злегка торкнулася пов’язки.
— І я не дозволю тобі робити вигляд, що все нормально.
Я ледь усміхнувся.
— Це наказ?
— Це турбота.
Пауза.
І раптом бункер перестав бути холодним.
Ми сиділи мовчки.
Поруч.
Не торкаючись, але вже не чужі.
Десь далеко працював генератор.
Глухо. Рівно.
Як серце.
— Алекс, — тихо сказала вона.
— Мм?
— Ми виграємо?
Я подивився на неї.
— Так.
— Звідки ти знаєш?
Я затримав погляд.
— Бо тепер я не один.
Вона нічого не сказала.
Просто сіла ближче.
І цього було достатньо.