Втеча

Двигун загуркотів глухо, майже приглушено, коли ми виїжджали з території.
Я ще раз глянув у дзеркало заднього виду.
Тиша.
Занадто чисто.
— Це нормально? — тихо спитала Селена.
— Поки що.
Я не прискорювався одразу. Навпаки — вивів машину на другорядну дорогу, ніби ми нікуди не поспішали.
Пастка вже запущена.
Чіп активується через сорок хвилин.
Блейк отримає сигнал.
Блейк повірить, що ми залишилися.
Поки він думатиме — ми зникнемо.
Так було в плані.
Але сьогодні плани не працювали.
Ми виїхали на трасу.
Сонце вже піднялося вище. Світло різало очі. Дорога попереду була майже порожня.
Я тримав стабільну швидкість.
— Ми куди їдемо? — знову спитала вона.
— Подалі.
— Це не відповідь.
Я ледь усміхнувся.
— Це єдина правильна відповідь зараз.
Вона замовкла.
Я бачив, як вона дивиться у вікно. Як намагається зібрати думки. Як бореться сама з собою.
І саме в цей момент у дзеркалі з’явилося авто.
Чорне.
Те саме, яке не мало тут бути.
Я не змінював швидкість.
— Алекс… — тихо.
— Я бачу.
— Це…
— Так.
Пауза.
— Це не основні сили, — сказав я спокійно. — Перехоплення.
— Це краще?
— Це означає, що вони не впевнені.
Я плавно натиснув на газ.
Машина відгукнулася миттєво.
Чорний автомобіль позаду теж прискорився.
Тепер уже без сумнівів.
— Тримайся, — коротко сказав я.
— Я і так тримаюся.
Я різко змінив смугу. Потім ще одну. Потік машин почав густішати.
Я не тікав.
Я грав.
Потрібно було перевірити — скільки їх.
Позаду — одна машина.
Добре.
Я різко звернув у бік старої об’їзної дороги.
— Ми куди?! — видихнула вона.
— Туди, де менше свідків.
— Це звучить погано.
— Це звучить правильно.
Асфальт став гіршим. Машину трохи підкинуло.
Позаду — різкий маневр.
Вони не відставали.
— Вони близько, — сказала вона, стискаючи сидіння.
— Я знаю.
Я зменшив швидкість.
Навмисно.
Вони наблизилися.
Занадто.
І тоді я різко вивернув кермо.
Машина пішла вбік, під кутом, майже ковзаючи.
Позаду не встигли.
Глухий удар.
Їх трохи занесло.
— Це було навмисно?! — вона майже вигукнула.
— Так.
— Ти ненормальний!
— Частково.
Але цього було недостатньо.
Я побачив рух.
Вікно позаду відкрилося.
— Лягай! — різко.
Вона навіть не запитала.
Просто пригнулася.
Постріл.
Глухий. Рикошетом.
Я відчув удар.
Не одразу зрозумів куди.
Лише через секунду — тепло.
Бік.
Я стиснув кермо сильніше.
— Ти… — вона підняла голову. — Ти поранений?
— Ні.
— Алекс…
— Я сказав — ні.
Я натиснув газ сильніше.
Машина рвонула вперед.
Ще один різкий поворот.
Ще один.
Дорога звузилася.
Вони відстали.
Спочатку трохи.
Потім більше.
Потім зникли.
Я не зупинявся.
Ще кілька кілометрів.
Ще один поворот.
І тільки тоді — глухо видихнув.
Ми відірвалися.
Тиша повернулася.
Але вже інша.
— Зупини, — тихо сказала вона.
— Ні.
— Зупини машину.
— Ще ні.
— Ти поранений.
Я мовчав.
— Я бачу кров, Алекс.
Крапля впала на мою руку.
Чорт.
Я стиснув зуби.
— Це поверхнево.
— Ти навіть не дивився.
— Я знаю, як виглядають поверхневі поранення.
— А я бачу, як ти бліднеш!
Я не відповів.
Ще кілька хвилин дороги.
І нарешті — вузький поворот у ліс.
Непомітний.
Я звернув.
Дерева закрили нас від дороги.
Ще трохи — і з’явилися старі бетонні двері.
Бункер.
Я заглушив двигун.
Світ на секунду став надто тихим.
І тільки тоді я дозволив собі розслабити хватку.
Помилка.
Рука ослабла.
Тіло відгукнулося болем одразу.
— Алекс… — вона вже була поруч.
— Я в нормі.
— Ти не в нормі.
Я спробував вийти з машини.
І ледве втримав рівновагу.
Вона підхопила мене.
Тонкі руки.
Несподівано сильні.
— Обережно… — прошепотіла вона.
І в її голосі вже не було страху.
Лише турбота.
Я сперся на неї трохи більше, ніж хотів.
— Тільки не кажи, що це “нічого серйозного”, — тихо сказала вона.
Я ледь усміхнувся.
— Добре. Не скажу.
Вона відчинила двері бункера.
Темрява.
Тиша.
І тільки наші кроки.
І я вперше за весь день подумав:
можливо, найнебезпечніше сьогодні — не Блейк.
А те, що я починаю їй довіряти.