...

Я ніколи не думала, що тиша може звучати так голосно.
У бетонному приміщенні не було вікон — лише монітори. Десятки екранів. Камери. Датчики. Світло від них різало очі. Я намагалася не видавати, що мені страшно.
У моєму світі були бали, розкішні сніданки, квіти у кришталевих вазах.
Тут — метал, цифри, холодні голоси.
Добре, що няня колись наполягла «освіжити» мою пам’ять. Вона з таким ентузіазмом розповідала про сучасні системи безпеки, датчики руху, тепловізори. Тоді я сміялася. Казала, що мені це ніколи не знадобиться.
Зараз я вдивлялася в екран і розуміла — без її уроків я б навіть не знала, на що дивлюся.
Раптом один із моніторів блиснув червоним.
Короткий сигнал.
Не гучний, але такий, що кров похолола.
— Периметр, сектор три, — сказав хтось із людей Алекса.
Я не одразу зрозуміла, що це означає. Та коли на екрані з’явилася тінь між соснами — все стало ясно.
Нас вистежили.
Серце вдарило так сильно, що я почула його у вухах.
— Це випадковий рух? — спитала я, ненавмисно зробивши крок ближче до Алекса.
Він не відповів одразу. Його погляд став гострим. Іншим.
— Ні.
Ще один сигнал.
Тепловізор показав дві фігури.
Вони рухалися повільно. Обережно. Не як туристи.
Мені стало холодно. Пальці самі собою зчепилися.
— Вони озброєні? — мій голос звучав тихіше, ніж я хотіла.
— Можливо.
Можливо.
Це слово лякало більше, ніж «так».
Один із чоловіків поруч зняв запобіжник. Металевий звук розрізав повітря.
Я здригнулася.
Алекс глянув на мене.
— Ти підеш у внутрішню кімнату.
— Ні, — вирвалося в мене. — Я не хочу нічого не знати.
Він затримав погляд на мені на секунду довше, ніж дозволяла ситуація.
— Тоді стій за мною. І не рухайся без мого сигналу.
Все відбувалося надто швидко.
Світло частково згасло. Хтось вимкнув зовнішній контур.
На екрані — одна з тіней зникла.
— Він біля північного входу.
Я перестала дихати.
Далі — глухий удар. Наче хтось перевіряв двері.
Ще один.
Метал заскрипів.
Мені хотілося закрити вуха, але я не могла навіть поворухнутися.
У моєму світі небезпека виглядала інакше — інтриги, шепіт, зіпсовані репутації.
Тут — вона була реальною. Вона могла увірватися всередину.
Раптово пролунало коротке глухе зіткнення зовні. Швидкі кроки.
Один постріл.
Я стиснулася.
Алекс навіть не здригнувся. Він вийшов у вузький коридор. Я, всупереч страху, рушила слідом на кілька кроків.
Двері відчинилися різко.
Один із нападників лежав на підлозі, обеззброєний. Другого вже притискали до стіни.
Все тривало лічені секунди.
Ніякої масштабної перестрілки.
Лише швидкість. Чіткість. Жорсткість, але для мене це було вічністю.
Коли все стихло, я відчула, що не можу втримати рівновагу.
Коліна підкосилися.
Світ почав пливти.
Хтось щось говорив. Я не чула.
Раптом сильні руки підхопили мене.
— Гей… — голос Алекса був ближче, ніж будь-коли. — Дивись на мене.
Я тремтіла. Справді тремтіла. Так, що не могла зупинити.
— Вони… вони могли… — я не змогла закінчити.
— Не могли, — тихо сказав він. — Поки я тут — ні.
Його рука вперше була не холодною. Не стриманою.
Він притис мене до себе, але не як герой із глянцевої історії, а як людина, яка щойно зрозуміла, що могла втратити щось важливе.
Я відчула, як його подих трохи збився.
— Ти поранений? — прошепотіла я.
— Ні.
Але він не відпускав мене одразу.
І в цю мить я зрозуміла — йому теж страшно.
Просто він навчився це ховати.
А я — ні.
І, можливо, саме тому він зараз тримав мене так міцно.