Втеча

Двигун низько загуркотів, коли вони вирвалися з підземного паркінгу.
І замість темряви — світло.
Місто ще не прокинулося повністю, але вже дихало.
Блідо-золотий світанок розтікався між будівлями. Скло офісних центрів ловило перші промені. Десь відкривалися кав’ярні. Десь поспішали перші маршрутки. Повітря було прохолодним і дивно чистим після задушливого паркінгу.
Селена притиснулася до сидіння, намагаючись осмислити все одразу.
— Це… ранок, — тихо сказала вона, ніби перевіряючи реальність.
— Весілля планували на десяту, — коротко відповів Алекс, не відводячи погляду від дороги.
— Ти знав розклад.
— Я знав достатньо.
Вона подивилася на нього.
Профіль різкий. Зосереджений. Руки спокійно тримають кермо. Жодної паніки.
— Ти давно проти нього? — спитала вона.
Кілька секунд він мовчав.
— Я завжди був проти того, як він вирішує чужі долі.
— Він твій брат.
— Саме тому.
Відповідь була короткою. Без емоцій. Але в ній було більше, ніж у довгому поясненні.
Вони промчали повз річку. Вода світилася, ніби тонкий шар скла. Над нею здіймався легкий туман. Місто виглядало мирним. Наче нічого не сталося.
— Він не відпустить, — тихо сказала Мілена.
— Знаю.
— І це не просто “сімейна сварка”, так?
— Ні.
Вона ковтнула повітря.
— Ти зможеш мене захистити?
Алекс нарешті на секунду глянув на неї.
— Я не дозволю йому тобою розпоряджатися.
Не “я тебе врятую”.
Не “все буде добре”.
Конкретно.
Вона відчула дивне полегшення.
— Куди ми їдемо?
— Поки що — подалі від його людей.
— А потім?
— Потім ти вирішиш.
Вона здивовано повернулася до нього.
— Я?
— Це твоя втеча. Не моя війна.
Світло ставало яскравішим. Місто вже оживало. Люди йшли з кавою в руках. Ніхто не здогадувався, що за кілька кварталів від них зірвалося “ідеальне” весілля.
Мілена подивилася на свої руки. Вони все ще трохи тремтіли.
Але вперше — не від страху.
— Якщо я залишуся… це означає, що ти офіційно станеш його ворогом, — сказала вона.
— Я вже ним став, коли сів за кермо.
Тиша.
Сонце повністю виринуло з-за будівель.
І разом із ним з’явилося розуміння:
Вона втекла не просто від чоловіка.
Вона втекла з життя, яке за неї вже розписали.
— Алекс… — тихо.
— Мм?
— Дякую.
Він ледь кивнув.
— Не дякуй. Просто не повертайся туди.
Попереду дорога вела за межі центру.
Місто залишалося позаду.
А разом із ним — і прізвище, яке вона більше не хотіла носити.