Ліфт

Службовий ліфт їхав повільніше, ніж хотілося.
Селена лежала, зігнувшись, між холодним металом і вологими рушниками. Повітря було мало. Серце билося так голосно, що їй здавалося — його чути назовні.
Ззовні — рівний звук коліс по плитці.
Алекс не поспішав. Не біг. Не смикався. Він виглядав як звичайний працівник, якому просто не пощастило з пожежною тривогою.
Двері ліфта розчинилися.
Гул. Голоси. Запах бензину.
Паркінг.
— Стояти!
Голос пролунав занадто близько.
Селена завмерла.
— Ви звідки? — різко запитав охоронець.
— З сьомого, — спокійно відповів Алекс. — Пожежна тривога. Нам наказали звільнити поверх.
— Візок відкрийте.
Селена перестала дихати.
Секунда.
Друга.
Алекс навіть не одразу відреагував — ніби образився.
— Ви хочете перевірити брудну білизну посеред евакуації?
— Відкрийте.
Кроки наблизилися.
Металевий край візка скрипнув.
Селена відчула, як світ зменшився до темряви й запаху прального порошку.
І тоді Алекс тихо, майже ліниво сказав:
— Перш ніж ви це зробите… можливо, вам варто глянути туди.
— Куди?
— За вашу спину.
Пауза.
Селена не бачила, але почула — різкий шум. Крики. Ще одна сирена. Хтось біг.
— Що за чорт… — пробурмотів охоронець.
Алекс скористався секундою.
Він злегка підштовхнув візок вперед, ніби це найприродніша річ у світі.
— Склад постачання де? — кинув він комусь на ходу.
— Прямо й ліворуч! — автоматично відповіли.
Колеса знову заскрипіли.
Коли вони звернули за бетонну колону й опинилися в напівтемному секторі, Алекс різко змінив напрямок — не до складу, а до дальнього виходу.
Тільки там він зупинився.
— Дихай, — тихо сказав він.
Рушники відсунулися.
Селена різко сіла, хапаючи повітря.
— Що… що це було? — прошепотіла вона.
— Другий етап плану.
— У плані був другий етап?!
Він ледь усміхнувся.
— Завжди є другий етап.
— Ти щойно… ти їх відволік чим?
— Маленький подарунок у вентиляції. Нічого небезпечного. Просто дим, достатній, щоб усі побігли не туди.
Вона дивилася на нього уважніше.
Занадто спокійний.
Занадто зібраний.
Занадто готовий.
— Ти це продумав за п’ять хвилин? — повільно спитала вона.
Він мовчки дістав із кишені ключі й натиснув кнопку.
Десь у дальньому ряду тихо блимнули фари чорного авто.
— Я ніколи не приходжу на події без запасного виходу, — сказав він.
Вона вилізла з візка.
Паркінг був майже порожній у цій частині.
— Алекс… хто ти?
Він на секунду затримав погляд на її обличчі.
— Людина, яка не хоче, щоб ти виходила заміж за Блейка.
— Це я вже зрозуміла.
Він відчинив пасажирські двері.
— Сідай.
І саме в цей момент із глибини паркінгу пролунало знайоме, холодне:
— Я ж знав, що це будеш ти.
Селена завмерла.
Повільно обернулася.
Між рядами машин стояв він.
Наречений.
Не розгублений.
Не злий.
Занадто спокійний.
І дивився він не на неї.
А на Алекса.
— Давно не бачилися, брате.
Тиша впала важкою плитою.
Селена перевела погляд з одного на іншого.
— Брате?.. — прошепотіла вона.
Алекс не кліпнув.
— Ти завжди з’являєшся невчасно, — рівно відповів він.
Повітря стало густим.
Тепер це була не просто втеча.
Це була сімейна війна.
І Селена раптом зрозуміла — вона щойно втекла не від шлюбу.
А в самісінький центр чогось набагато небезпечнішого.