Номер 714. План втечі

Селена стояла посеред кімнати в весільній сукні. Алекс дивився на неї так, ніби намагався зрозуміти, чи це катастрофа, чи пригода.
— Добре, — сказав він нарешті. — Варіантів у нас небагато.
— Я слухаю, — відповіла вона, намагаючись дихати рівно.
Він почав перераховувати на пальцях:
— Перший: ти здаєшся. Виходиш до нього, кажеш, що передумала тікати.
— Ні.
— Логічно.
Другий: ми біжимо через головний вихід. Мінус — там уже стоїть охорона.
— Вони перекрили поверх, — тихо сказала вона.
— Третій: пожежні сходи.
Він кивнув.
— Перевдягайся. Ти надто… помітна.
Вона подивилася на своє відображення в дзеркалі.
Білий корсет. Шари тканини. Фата.
— Я схожа на прапор капітуляції, — прошепотіла вона.
Алекс усміхнувся краєм губ.
— Скоріше, на ціль.
Він підійшов до вікна, визирнув униз.
— Паркінг з іншого боку будівлі. Якщо спуститися службовим ліфтом — можна вийти через зону постачання. Але…
— Але?
— Тебе впізнають за секунду.
Тиша повисла важкою стіною.
— Тоді я маю перестати бути собою, — сказала вона раптом.
Він подивився на неї уважніше.
— Продовжуй.
— Якщо вони шукають наречену в сукні… то їм потрібна сукня.
Пауза.
Він видихнув.
— Добре. Це вже звучить як план, а не як самогубство.
Він швидко зняв із себе чорну футболку.
— Розмір, звісно, не твій. Але краще, ніж це, — він кивнув на сукню.
— Ти що, завжди готовий до втечі?
— Завжди.
Вона зайшла у ванну, почала поспіхом розшнуровувати корсет.
— Воно не розв’язується!
— Серйозно?
Він зайшов, обережно розв’язав вузли, не дивлячись їй в очі.
— Уявляєш, якщо нас знайдуть зараз? — прошепотіла вона.
— Тоді я скажу, що це дуже дивна традиція передвесільної фотосесії.
Вона ледь стримала нервовий сміх.
За кілька хвилин сукня лежала на підлозі.
Замість нареченої в дзеркалі стояла дівчина в джинсах і великій чорній футболці.
— Волосся, — коротко сказав він.
Він зібрав її волосся в простий хвіст.
— Тепер ти виглядаєш як дівчина, яка тікає з лекції. Значно безпечніше.
— Добре. І що далі?
Він замислився. Подивився на двері. На коридор.
І саме тоді в його погляді щось блиснуло.
— Нам потрібна відволікаюча паніка.
— Я не вмію влаштовувати паніку.
— Зате я вмію.
Він кивнув у бік ванної.
— Гаряча вода. Пара. Датчики.
Вона повільно зрозуміла.
— Ти хочеш запустити пожежну тривогу?
— Я хочу, щоб усі бігали не за тобою, а від “пожежі”.
— Це безумство.
— Саме тому це спрацює.
І тільки після цього він відкрутив воду і порозкладав ароматичні палички, наповнюючи кімнату димом і парою.
Завила сигналізація.
Алекс обережно визирнув в коридор і помітив у коридорі візок для білизни.
— О, це вже подарунок долі, — пробурмотів він.
— Ні, — сказала вона, вже здогадуючись. — Ні. Ні.
— Так.
Він закинув сукню у візок.
— Вони шукатимуть білу пляму. От нехай і знайдуть.
Він накрив сукню рушниками.
— А тепер — ти.
— Це принизливо.
— Це геніально.
Вона зітхнула.
— Якщо ми виберемося, я більше ніколи не вдягну корсет.
— Домовились.
І тільки коли вона залізла у візок, тоді почалося справжнє випробування.