Розмова, яка все змінила

Він прийшов пізно. Без краватки. Без своєї звичної впевненості.
— Можна? — запитав батько тихо, стоячи у дверях.
Мілена кивнула.
Він сів навпроти не як бізнесмен, не як глава родини — а як чоловік, який програв.
— Я зруйнував усе, — сказав він прямо. — І замість того, щоб захистити тебе… я поставив тебе в центр удару.
Він не виправдовувався. Не пояснював ринок, борги, партнерів.
Просто дивився на неї — і в його очах було стільки щирої провини, що в Мілени защеміло всередині.
— Я не хочу цього шлюбу для тебе, — прошепотів він. — Але якщо угода зірветься… вони знищать компанію. І не лише її. Є речі, які можуть випливти. Небезпечні речі.
Він опустив голову.
— Я мав знайти інший шлях. Я не встиг.
У цей момент Мілена раптом відчула щось нове.
Не страх.
Не роздратування.
Тепло.
У своєму світі вона ніколи не мала батька, який так дивився б на неї. Ніколи не чула щирого «пробач». Її батько завжди виконував жорстокі вказівки мачухи.
І вона зрозуміла — він справді її любить. Навіть якщо помиляється.
— Якщо я погоджуся… — тихо сказала вона. — Ти будеш у безпеці?
Чоловік підняв на неї погляд. В очах блиснула надія — і біль.
— Так.
Пауза.
— Тоді я зроблю це.
Він різко встав.
— Ні, я не можу…
— Можеш, — сказала вона спокійно. — Якщо це врятує тебе.
Вона не знала, що саме в цю мить підписує не угоду — а вирок.

---
Ніч перед весіллям.
Було вирішено,  що весілля святкуватимуть в розкішному  готелі Блейків — традиція. Наречена проводить ніч у готелі, окремо. Офіційна версія — спокій і підготовка до церемонії.
Насправді — контроль.
Її номер був розкішним. Занадто розкішним.
Занадто ізольованим.
Він прийшов без попередження.
— Хотів переконатися, що ти розумієш серйозність моменту, — сказав він, зачиняючи двері.
Мілена відчула, як простір стискається.
— Я виконую свою частину, — холодно відповіла вона.
Він підійшов ближче. Його спокій зник.
— Ти виконуватимеш усе, — сказав він тихо. — Не тільки контракт.
Вона відступила на крок.
— Не торкайся мене.
У наступну секунду його рука різко перехопила її зап’ястя. Не надто сильно — але достатньо, щоб показати різницю сил.
— Ти думаєш, це казка? — прошипів він. — Після завтра ти будеш моєю дружиною. І ти навчишся слухатися.
Вона вирвалася.
І тоді він вдарив її.
Не сильно. Не так, щоб залишити слід на обличчі.
Але достатньо, щоб вона зрозуміла.
Це тільки початок.
Він відступив, ніби нічого не сталося.
— Не змушуй мене повторювати, ато зроблю підстилкою у наймерзеннішому домі розпусти — сказав він спокійно і вийшов.
Двері зачинилися.
Мілена стояла нерухомо. Серце билося в горлі.
І в цю мить вона зрозуміла — вона не рятує батька.
Вона просто передає себе іншому чудовиську.
Ні.
Цього разу — вона не чекатиме.

---
Весільна сукня була важкою. Білою. Безжально красивою.
У дзеркалі вона бачила не наречену — жертву.
У холі готелю вже збиралися гості. Охорона. Люди Блейків.
Мілена вдихнула.
І в момент, коли адміністраторка відволіклася на підпис документів, вона зірвала фату, підняла поділ сукні — і побігла.
Коридор. Поворот. Сходи замість ліфта.
Голоси позаду.
— Вона пішла сюди!
— Перекрийте вихід!
Вона бігла навмання. Серце калатало. Сукня заважала.
І тоді — перші-ліпші двері.
Вона постукала. Сильно. Відчайдушно.
Двері відчинилися.
На порозі стояв чоловік з вологим волоссям і рушником на плечах. Без сорочки. Розгублений.
— Будь ласка, — прошепотіла вона, вриваючись усередину. — Не видавайте мене. Допоможіть. Вони мене знайдуть.
Він завмер.
— Що?..
У цей момент у двері загримали.
— Відчиняйте!
Чоловік глянув на неї. На сукню. На страх у її очах.
Кілька секунд — тиша.
Потім він відчинив.
На порозі стояв її наречений.
— Ви не бачили дівчину у весільному платті? — холодно спитав той.
Чоловік повільно провів рукою по волоссю.
Пауза.
— Бачив, — сказав він спокійно. — Вона щойно побігла до ліфта. Здається, на нижній поверх.
Кроки. Лайка. Біг у протилежний бік.
Двері зачинилися.
Тиша.
Чоловік повернувся до неї.
— Тепер поясниш, що це було?
Мілена вперше за довгий час відчула — вона вільна.
Хоча б на кілька хвилин.
— Мене звати Селена, — сказала вона тихо. — І мені потрібна допомога.