Візит, якого не кличуть

Вони приїхали без попередження.

Мілена дізналася про це не зі слів — вона відчула. Дім, який ще годину тому дихав тишею, раптом напружився, ніби зібрався в кулак. Змінився звук кроків у коридорі, зникла звична м’якість рухів слуг, а повітря стало важким, мов перед грозою.

Вона саме сиділа в кріслі біля вікна, коли почула глухий чоловічий сміх знизу. Низький. Самовпевнений. Чужий.

— Міс Віндзор ще відпочиває, — долинув стриманий голос батькового помічника.

— Прекрасно, — відповів інший. — Ми не надовго. Родинні справи не терплять зволікань.

Мілена стиснула підлокітники.
Родинні?
Її серце забилося швидше, ніби впізнало небезпеку раніше за розум.

Двері до вітальні були прочинені. Вона зробила кілька кроків і зупинилася в тіні сходів.

У центрі зали стояли троє.

Першим — чоловік років п’ятдесяти, високий, широкоплечий, у дорогому темному костюмі. Його обличчя було різким, як вирізане ножем, а очі — холодними, уважними, такими, що оцінюють не людей, а їхню ціну.

Містер Блейк.

Поруч — жінка з ідеальною поставою й усмішкою, що не доходила до очей. Вона тримала сумку так, ніби це була зброя.

А трохи осторонь — він.

Син.

Молодий, вродливий, небезпечно спокійний. Його погляд ковзнув кімнатою — і зупинився на сходах.

На ній.

— О, — сказав він м’яко. — Отже, чутки правдиві. Ти справді стала… іншою, Селено.

Мілена відчула, як холод пробіг спиною.
Він дивився не як чоловік на жінку.
Він дивився як власник — на річ, яку ось-ось отримає.

— Вона ще не повністю одужала, — різко втрутився батько, стаючи між ними. — І я не запрошував вас.

Містер Блейк злегка підняв брову.

— Бізнес не чекає, Генрі. Особливо коли твій бізнес тримається на тонкій нитці.

Він перевів погляд на Мілену.

— Моя майбутня невістка має знати, в якій родині опиниться.

Невістка.

Слово впало, як камінь.

— Я нікому нічого не винна, — тихо сказала Мілена, сама здивувавшись власному голосу. Він не тремтів. — І не є частиною ваших угод.

Син Блейка усміхнувся. Повільно. Небезпечно.

— Побачимо, — відповів він. — Шлюб — річ гнучка. Особливо коли він укладається заради… порятунку.

Батько різко обернувся до нього.

— Досить.

— Ні, — спокійно відрізав Блейк-старший. — Саме зараз — початок. Ми дали тобі час. Ми дали тобі варіанти. Тепер — твій хід.

Він зробив крок ближче до Мілени, зупинившись на безпечній, але надто інтимній відстані.

— Ти маєш знати, дівчинко, — сказав він тихо, — що світ дуже жорстокий до тих, хто думає, ніби може вибирати.

Мілена відчула, як батькова рука лягла їй на плече. Захисно. Відчайдушно.

— Вона нічого не підписуватиме, — сказав він. — Я знайду інший шлях.

Син Блейка нахилив голову.

— Не знайдеш.

І в ту мить Мілена зрозуміла:
це не переговори.
Це ультиматум.

Коли двері за ними зачинилися, дім ще довго не дихав.

А Мілена стояла нерухомо й знала —
якщо вона щось не придумає, то її зламають.