Кабінет Віндзора

Коли двері до кімнати доньки тихо зачинилися, Генрі Віндзор не пішов одразу вниз. Він кілька секунд стояв у коридорі, поклавши долоню на дерев’яну панель стіни, ніби йому бракувало опори.

Вона знайшла листи.
Не все — але достатньо.

Він повільно рушив до свого кабінету. Там завжди було напівтемно: важкі штори, темне дерево, запах шкіри й старих книг. Місце, де він приймав рішення, від яких залежали сотні людей. І де сьогодні йому було важче, ніж будь-коли.

Генрі увімкнув настільну лампу. Світло впало на документи, розкладені рівними стосами. Фінансові звіти. Судові повідомлення. Контракти з червоними позначками.

І серед них — папка з ім’ям, яке він ненавидів вимовляти подумки.

Родина Блейків.

Він опустився в крісло й провів рукою по обличчю.
Селена… його дівчинка… завжди сильна, зухвала, гостра. Він роками переконував себе, що її жорсткість — це броня, яку він сам їй допоміг збудувати. Що так їй буде легше вижити у світі, де слабких з’їдають.

А тепер він побачив її іншою.
Тихою. Вразливою. З поглядом, у якому було більше страху, ніж гніву.

Вона зрозуміла, — подумав він. — Вона відчула, що я поставив її на кон.

Телефон на столі завібрував.

Генрі глянув на екран — і серце стиснулося.

— …Так, — відповів він стиха.

Голос з іншого боку був рівний, холодний, без жодної емоції.

— Часу майже не залишилося, містере Віндзор. Ринок чекає рішення, а наші партнери — гарантій.

— Я сказав, що знайду інший вихід, — різко відповів Генрі. — Угода з активами можлива без цього…

— Без неї — ні, — перебив голос. — Ви це знаєте. Ваш борг — не лише фінансовий. Ви взяли на себе зобов’язання.

Генрі стиснув телефон так, що побіліли пальці.

— Вона — моя донька, — сказав він глухо. — Не монета для торгів.

На тому кінці лінії запанувала пауза. Потім — легкий, майже співчутливий видих.

— Саме тому вона ідеальна. Ви ж не хочете, щоб компанія впала. Або щоб деякі старі справи… знову спливли.

Зв’язок обірвався.

Генрі повільно поклав телефон на стіл. У тиші кабінету чітко було чути, як цокає годинник. Кожен удар — як відлік.

Він підвівся й підійшов до вікна. Внизу, у саду, горіло світло в кімнаті Селени. Вона не спала.

Вона відчуває, — подумав він. — Навіть якщо не пам’ятає — відчуває.

— Пробач мені, — прошепотів він у темряву. — Я клявся, що ніколи не дозволю цьому статися.

Він знав: якщо не знайде виходу найближчим часом — вибору не залишиться.
І тоді весілля перестане бути чуткою.
А стане пасткою.

А далеко вгорі, у своїй кімнаті, Мілена стояла біля вікна, тримаючи в руках щоденник, і не знала, що її життя вже почали розмінювати — мов фігуру на шахівниці, де грають без правил.