Дженні

Будинок стих так, ніби разом із гостями пішов останній шум дня. Мілена сиділа на ліжку, тримаючи в руках чашку теплого трав’яного чаю, який принесла Дженні. Легкий аромат ромашки огортав, заспокоював, але всередині все одно було тривожно.

Дженні стояла біля шафи, складаючи плед, який хтось із друзів необережно кинув на стілець. Її рухи були плавні, звичні — такими бувають лише рухи людини, яка прожила в цьому домі ціле життя.

Коли вона закінчила, повільно підійшла й сіла поруч, так, як сідала поруч із маленькою Селеною багато років тому.

— Сонечко, — промовила вона тихим теплим голосом. — Ти трималася сьогодні дуже добре. Я пишаюся тобою.

Мілена кивнула, хоч у грудях піднялася хвиля сумніву.

— Дякую… але я почуваюся… чужою. Наче весь світ тут знайомий, але не мені.

Дженні трохи нахилила голову набік, як завжди робила, коли хотіла щось зрозуміти глибше.

— Це нормально після того, що з тобою сталося. Падіння, удар… Часом свідомість захищає нас, стираючи те, що надто болить.

Мілена ковтнула чай. Він був гарячий, але заспокійливий.

— А ти… — вона здригнулася перед питанням. — Ти відчуваєш, що я… інша?

Дженні не відповіла одразу. Поклала свою теплу долоню поверх її руки.

— Ти завжди була сильною, Селено. Але по-своєму — різко, гостро. Ти не просила допомоги, не дозволяла торкатися своїх слабкостей. Навіть мені.

— А тепер… ти дивишся на світ інакше. М’якше. Наче дитина, яка вперше пробує щось забуте.

Мілені стало моторошно наскільки точно це звучало.

— Це… погано? — запитала вона тихо.

Дженні ледь усміхнулася.

— Це прекрасно. Але… — її зморшки навколо очей зібралися від тривоги. — Але я хвилююся за тебе. Коли люди змінюються так швидко, це означає, що в серці оселився страх. А страх — хитра річ. Він може підказувати чужі думки.

Мілена опустила погляд.

— А ти… ти все одно будеш поруч?

Дженні зітхнула так, ніби чекала цього питання довгі роки.

— Дитино, я була біля тебе, коли ти зробила перший крок. Я тримала тебе за руку в перший день школи. Я сиділа поряд, коли ти плакала через розбиті коліна і перші зради. Я буду поруч, навіть якщо ти забудеш моє ім’я.

Вона торкнулася щоки Мілени й витерла невидиму сльозу — ту, яка ще не встигла з’явитися.

— Тому що я люблю тебе, а любов не питає, ким ти стала — вона просто лишається.

Мілена вперше відчула щире тепло в цьому світі, не від технологій, не від слів батька, який боявся її втратити.
А від жінки, яка бачила справжню Селену — і все одно прийняла нову.

— Дякую… — прошепотіла вона. — Я… я спробую стати тією, за кого ти не переживатимеш.

Дженні м’яко посміхнулася.

— Мені достатньо, що ти тут. І що ти знову дихаєш. Усе інше — дрібниці.

Вона підвелася, поправила плед на її колінах і додала:

— Відпочивай, сонечко. Завтра буде новий день. Ми все розкладемо по поличках — разом.

Коли двері зачинилися, Мілена ще довго сиділа нерухомо, стискаючи чашку.
Тепер вона знала: є хоча б одна людина в цьому світі, яка приймає її такою, якою вона є.

І це давало сили.