РОЗМОВА МІЛЕНИ З БАТЬКОМ НАОДИНЦІ

Коли гості розійшлися, будинок повернув собі тишу — важку, як оксамитова завіса. Дженні ще раз запитала, чи Мілені щось потрібно, і, не дочекавшись нічого, лише погладила її по плечі й пішла готувати чай.

Мілена стояла посеред коридору, гублячи себе в тіні високих стін, коли раптом почула:

— Селено.

Голос батька. Спокійний, але… інший. Ніби він ніс у собі довгі роки невимовлених сумнівів.

— Можеш на хвилинку підійти? — додав він, відступаючи у свій кабінет.

Мілена ковтнула повітря й пішла за ним.

---

У КАБІНЕТІ

Кабінет був теплий, пахнув деревиною та старими книгами. Батько стояв біля широкого вікна, руки схрещені на грудях, але погляд — не суворий, скоріше стурбований.

Він повернувся до неї повільно, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Сідай, доню.

Слово «доню» різонуло по її серцю несподіваною ніжністю. Вона сіла, намагаючись тримати себе так, як, мабуть, трималася б справжня Селена… але плечі самі опустилися, руки м’яко лягли на коліна.

Батько відразу це помітив.

Він обійшов стіл і сів навпроти — незвично близько, як для нього.
Подивився довго, так, ніби шукав щось у глибині її очей.

— Селено… — почав він тихо. — Мені здається, ти дуже змінилася.

Мілена напружено зітхнула.

— У… кращий бік, — додав він швидко, ніби боявся її налякати. — Але все одно… не можу не помічати.

Він відкинувся на спинку крісла, пальці торкнулися скроні — жест стомленого чоловіка.

— Я знаю, як ти зазвичай поводишся. Ти… цінувала силу, різкість. Ти ніколи не дозволяла собі слабкості.

Він знову поглянув на неї.
Погляд щемкий, майже болісний.

— А сьогодні… в тобі ніби з’явилась м’якість. Ніжність. Невпевненість.
— Він нахилився вперед. — Ти була такою, коли була маленькою. Коли… ще вірила людям.

Грудина Мілени тремтіла. Вона боялась, що слово, рух чи подих видадуть її справжню природу.

— Можливо, падіння… — почав він, але замовк.
Проти його волі голос став м’якшим, теплішим. — Я боюся, що ти щось приховуєш.

Мілена здригнулася. Він теж помітив.

— Ти не хочеш говорити? — тихо запитав він, підбираючи слова так, ніби боявся її зранити. — Я… не був найкращим батьком. Я знаю. Я вимагав, тиснув, чекав, що ти будеш сильною, бо… ти моя єдина дитина, а цей світ не терпить слабких.

Він затримав подих.

— Але зараз я дивлюся на тебе — і бачу… живу дівчинку, а не броню.

Мілена ледве змогла відповісти:

— Це… просто шок. Я все ще приходжу до тями.

— Так. Можливо, — погодився він, але в очах його засвітилася тінь недовіри. — Я не хочу тиснути. Просто… скажи мені, ти…
Він вагався.

— Ти щаслива, Селено?

Питання вдарило її в груди, як камінь.
У горлі підійнявся клубок.

— Я… намагаюся, — прошепотіла вона.

Чомусь ці слова змусили його обличчя змінитися. Він подивився на неї так, як батько дивиться на дитину, яку не зміг вчасно захистити.

Він простягнув руку — невпевнено, майже ніяково — і поклав долоню на її руку.

— Якщо тобі потрібна допомога… якщо ти чогось боїшся… Ти можеш мені сказати. Я — поруч.

Мілена затремтіла вся.
Вона відчула, як підступають сльози, але стримала їх.

— Дякую… тату.

Він завмер.
Слово «тату» від Мілени особливо прозвучало ніжно — так, як справжня Селена ніколи не говорила.

Він відвернувся, щоб приховати емоцію, але вона встигла побачити, як злегка блиснули його очі.

— Іди відпочинь, — сказав він уже хрипкіше. — А завтра ми поговоримо про все… що тебе турбує.