ПЕРША ЗУСТРІЧ З ДРУЗЯМИ

Дім Віндзорів потопав у тиші, але Мілена відчувала, як ця тиша давить. Дженні кілька разів лагідно поправляла плед на її плечах, хоча в домі було тепло.

— Дівчинко, не хвилюйся, це всього лиш вечеря, вони всі тебе знають, — шепотіла Дженні, хоча в її голосі теж тремтіла тривога.

Мілена стискала пальці. Її серце билося надто гучно — вона боялася, що це чує весь дім.

Двері вітальні відчинилися, і туди влетіла хвиля голосів, сміху, запахів дорогих парфумів.

Справжні друзі Селени. Ті, перед якими вона — та колишня Селена — могла підняти підборіддя так високо, що ними можна було б відкрити пляшку вина.

Мілена ж… просто хотіла сховатися.

Першою до неї підійшла Амелія — висока, худа, із гострим поглядом, який умів різати.

— Селено! — розвела вона руки для обіймів, але тіло її вібрувало не теплом, а оцінкою. — Ти виглядаєш… по-іншому. В кращому сенсі, звісно.

Вона бреше, — подумала Мілена й раптом… усміхнулася. Щиро.

— Дякую… Я просто рада вас бачити.

Амелія завмерла. Така відповідь не вкладалась у її уявлення про подругу.

— Е-е… так, — кивнула вона.

Підійшов Джейден, улюбленець натовпу, завжди з банкою енергетика в руці.

— Наша королева повернулася, — підморгнув він… і теж знітився, почувши її м’який, трохи тремтливий:
— Привіт.

Ніхто з них не звик до «привіт». Від Селени вони зазвичай чули:
— Дочекалися? Звичайно. Я ж одна, хто вартий уваги.

І тільки один погляд свердлив її наскрізь — Марк.

Він стояв трохи осторонь, руки в кишенях, усмішки на обличчі не було.

Мілена відчула, як її морозить.
Вона пам’ятала розмову, яку почула Селена перед переміщенням — його слова, вимовлені з насмішкуватою холодністю:

«Селена Віндзор — це квиток. Я не збираюся кохати її. Але вміти користуватися ресурсами — це талант.»

Тепер він дивився на неї так, ніби ця м’якість у її очах — загроза його планам.

— Ти точно в порядку? — запитав він, повільно, ніби вимірюючи кожне її слово.

— Так, — відповіла вона, але голос видав її хвилювання. — Просто… голова іноді паморочиться.

— Ага, — Марк нахилив голову. — Цікаво.

Амелія засміялася: — Ну, це ж після падіння. Кажуть, такі удари повертають характер у норму. Може, ти нарешті станеш… ну… м’якшою?

Мілена збентежено кліпнула.
Амелія одразу втекла від власних слів.

Але в цей момент у кімнату зайшов батько Селени, пан Віндзор.

Він довго, майже болісно довго дивився на свою «дочку».
І в його погляді вперше промайнула ніжність.

— Щось у тобі змінилося, Селено, — сказав він тихо. — Ти… ніби стала ближчою. Теплішою.

Марк напружився.

Амелія й Джейден переглянулись.

Дженні ледь не розплакалася.

А Мілена просто зітхнула. Вона вперше почувалася прийнятою, навіть якщо це прийняття було випадковим.

— Ми лише раді, що ти повернулась, — додав батько і торкнувся її плеча.

Їй захотілося обійняти його, але Селена ніколи цього не робила.

Тож вона просто кивнула — скромно, обережно, по-новому.

І ця тиша після її жесту…
зібрала навколо кімнати здивування, які вона навіть не мала сили пояснити.