Марк

Мілена не знала його, але щось усередині — не думка, не спогад… а наче чужа емоція — різко стиснуло груди, як від огиди.
Їй навіть забракло повітря.

Тато одразу напружився.

— Марку, я ж просив дати їй час, — суворо сказав він.
— Я просто хвилювався… — Марк розвів руками, але очі його ковзнули по Мілені так, ніби він оцінював товар, а не людину.

Усмішка на його губах видавалася вихолодженою.

— Як ти, кохана? — він підійшов ближче.

Слово “кохана” пройшло крізь Мілену, мов крижаний вітер.
Вона мимоволі відступила на півкроку. Не тому, що боялася.
Просто кожна клітина її нового тіла протестувала.

Справжня Селена щось знала. Щось важливе. Щось болюче.

І тут, ледь чутно, Дженні прошепотіла:

— Дитино… ти не мусиш зараз ні з ким розмовляти, якщо не хочеш.

Марк кинув на доглядальницю погляд, від якого Мілена знову відчула ту ж дивну хвилю відрази. Він ніби намагався її приховати, але не дуже виходило.

— Я просто хотів підтримати, — вимовив він фальшиво тепло.

Тато поклав руку на плече доньки — захисно.

— Підтримка — це не вимога бути поруч, Марку, — сонним, але твердим голосом сказав він. — Поки що їй потрібно спокій і люди, яким вона довіряє.

Марк знехотя кивнув.

— Тоді я навідаюся пізніше…

І, затримавши на Мілені погляд трохи довше, ніж слід, він пішов.

Щойно двері зачинилися, Мілена видихнула. Ноги тремтіли.

Дженні одразу подала їй склянку води.

— Все добре, люба? — її голос був тихим, але в ньому відчувалася тривога.

Мілена повільно сіла на диван, притискаючи долоню до грудей.

— Я… не знаю чому, але… він… — вона зам’ялася, не знаходячи слова, — він… не мій.

Дженні та тато перезирнулися.

І вперше саме тато порушив мовчання:

— І слава Богу.

Мілена здивовано підняла на нього погляд.

Він на мить закрив очі, ніби зважував, чи можна це казати.

— Я давно відчував, що Марк бачить у тобі… не людину, а шлях до впливу, але ти була вперта, сильна, гостра на язик. З ним була… як гра. Як боротьба. Я не знав, як тебе уберегти.

Його голос затремтів.

— А тепер ти інша. Ніжна. Жива. Справжня. І я не хочу, щоб ти знову потрапила під його вплив.

Мілена опустила погляд.
Так, вона не була справжньою Селеною, але в цю мить відчула: тато захищає її не менш щиро, ніж захищав би рідну доньку.

І це ранило, і водночас лікувало.

Дженні тихо сіла поруч і взяла фотоальбом знову.

— Ходімо, дитинко, — вона прошепотіла. — Ти маєш знати не його… а тих, хто справді тебе любив.

І Мілена кивнула.

Бо тепер вона розуміла: цей світ не просто новий. Він сповнений загроз, про які вона не має жодного уявлення.

І Марк — лише перша з них.