Дім

Дім зустрів Мілену тишею й теплом, ніби боявся зробити зайвий звук, аби не злякати її крихку свідомість. У повітрі пахло акацієвим чаєм — її улюбленим, той самий аромат, яким тато завжди лікував її від хвороб, страхів і сумнівів.

Тато допоміг їй ступити через поріг так обережно, ніби вона була зроблена зі скла. Його руки тремтіли — не від слабкості, а від того, що він нарешті тримав її вдома, під своїм дахом, у безпеці.

— Обережно, сонечко. Тут сходинка, — сказав він так ніжно, що Мілені закололо щось у грудях. Вона вперше за кілька днів відчула себе… потрібною. Надзвичайно.

У домі все було  інакшим, ніж в її рідному світі. Технологічні пристрої, розумні панелі, підсилювачі безпеки, сенсорні підказки — батько встановив усе це вже після удару. Вони мали допомогти їй легше орієнтуватися, легше жити.

— Це що? — Мілена зупинилася перед невеликою настінною платформою, яка світилося м’яким блакитним світлом.

— Асистивна панель, — тато торкнувся її плеча. — Вона підказуватиме тобі, коли ти щось забудеш, допоможе перемикати режими кімнати, викликати мене або когось із друзів. Ти не бійся. Вона тут, щоб тобі було легше. Я… я хочу, щоб ти почувалася вільно і безпечно.

Його голос надломився, але він швидко зібрався.

— Тату… я постараюся, — тихо відповіла вона.

Вони пройшли у вітальню, і там на них чекала пані Дженні, її доглядальниця — худенька сивоволоса жінка зі зморшками усмішки навколо очей. Вона доглядала Селену з самого дитинства й знала про неї те, чого не знав ніхто інший.

— Ой, дитинко… — Дженні підвелася й притиснула Мілену до грудей. — Я вже молилася за тебе щодня… Дякувати небесам, ти вдома.

Мілена відчула, як до очей підкочуються сльози. Вдома. Це слово звучало як диво.

— О Дженні, — вона трохи сором’язливо всміхнулася, — я… не все пам’ятаю. Мені важко розібрати, хто… хто був поруч, хто з друзів…

Жінка глянула на тата — ніби запитала дозволу. Він мовчки кивнув.

— Я приготувала тобі дещо, — лагідно мовила доглядальниця й дістала старий, трохи потертий фотоальбом. — Давай повільно пройдемося твоїм життям. Ти побачиш своїх людей, свою історію.

Вони сіли на м’який диван, накрившись пледом, який тато поклав на плечі Мілені.

Перші сторінки — дитинство: Селена мала два хвостики й постійно сміялася. Потім — шкільні роки, її друзі: Вікторія, Рубен, Ніка — ті, хто зараз приходив у палату, кому вона соромилася сказати, що не впізнає їх зовсім бо не знає.

— Оце Вікторія, твоя найліпша подруга, — сказала пані Дженна. — Завжди за тебе горою. А оце ви двоє з Рубеном… Бачиш? Ви тут щось вигадуєте. Як завжди.

Мілена всміхнулася, хоч у голові залишалася туманність.

І раптом Дженні перегорнула сторінку, на якій лежало фото окремо від інших, надзвичайно ніжно вставлене у прозору кишеню.

Хлопець. Темні очі, усмішка, яка вміла розтопити сніг на серці. А поряд — вона, трішки сором’язлива, але щаслива.

У Мілени затремтіли пальці.

— Це… хто?

Дженні довго мовчала. Тато дивився у вікно.

— Це Марк, — нарешті сказала доглядальниця. — Той, кого ти кохала.

Мілена різко вдихнула. Десь під грудьми щось боляче стиснулося — не спогад, ні. А відчуття, що щось дуже важливе вирвали з її серця.

— Я… кохала? — її голос зірвався.

Дженні накрила її руку своєю.

— Так, дитинко. Він був для тебе особливим. І ти для нього.

Тато стиснув кулаки так, що побіліли пальці, але нічого не сказав.

Мілена повільно торкнулася фото пальцями, ніби боялася знищити крихкий слід минулого.

— Я хочу знати все. Про нього. Про всіх них. Про себе, — прошепотіла вона.

І це був її перший усвідомлений крок у нову реальність.

Запанувала тиша — тиша, в якій швидко народжуються запитання. Мілена відчула, як серце б’ється частіше, але не через Марка… а тому, що щось у ній наполегливо шепотіло: “Це не вся правда. Є ще хтось…”

І саме в цю мить двері вітальні тихо прочинилися.

— Селено? — нерішуче озвався чоловічий голос.

У порозі стояв юнак — високий, стильний, з акуратно вкладеним волоссям і впевненістю в погляді, але ця впевненість була не теплою — вона була ледь уловимо холодною, розрахунковою...