Розділ 1. Пробудження між світами

Світло знову різонуло очі — але цього разу не стерильна лампа лікарні, а те, інше світло, яке стояло перед її пробудженням.
Мілена заплющила повіки, силуючи себе пригадати.

Усе почалося з того, що її вирвало зі світу Елісари різким, майже фізичним поштовхом. Ніби хтось схопив її душу за плечі й висмикнув у зовсім інший вимір. В ту мить вона відчула, як тіло розчиняється, стає прозорим, невагомим — а потім її просто… штовхнули в повітря.

І вона падала.

Падіння було безмежним і водночас миттєвим. Крики застрягли в горлі, дихання не було — лише холод і світло, що різало очі. І ось — удар. Земля під ногами, тверда, чужа, незнайома.

Перший дотик до іншого світу

Вона розплющила очі й побачила довкола себе незрозуміле приміщення. Стелі рівні, гладкі, білі; на столах стояли блискучі предмети, схожі на магічні артефакти, але без руун, без енергії — просто мертві, але… живі.

Її власні руки — не її.

Руде волосся впало на обличчя. Коротке, хвилясте, важке — зовсім не русяве, як у неї.
Вона встала різко, надто різко — в голові зашуміло.

— Де я? — прошепотіла вона.
Але ніхто не відповів.

Хитаючись, вона потягнулася до найближчого столу, щоб спертися. Її лікоть випадково натиснув на якусь блискучу панель — і в ту ж мить щось загуділо, засвітилося й загорілося яскравими кольорами.

Мілена здригнулася так сильно, ніби перед нею вибухнула магічна сфера.

— Ааа! — вона злякано відсмикнула руку.
Панель пискнула, мигнула червоним і почала пищати голосніше.

Мілена відступила. Нога зачепила незрозумілу річ із колесиками. Вона спіткнулася.

І впала.

Голова вдарилася об підлогу — спалах білого світла, потім чорного.
І тиша.

Коли вона відкрила очі наступного разу, перед нею не було магічної кімнати — лише лікарня.

Біла стеля. Холодний метал поруч. Запах спирту й ліків.
Монітор поруч миготів зеленими лініями.

Але за всім тим — чужий подих. Чужа присутність.

Хтось сидів біля її ліжка.

Мілена повільно повернула голову — і застигла.

Незнайомець, який поводився, ніби вона — його все.

Поруч сидів високий чоловік років сорока п’яти. Руки міцні, обличчя суворе, доглянуте, з рисами людини, яка звикла керувати, наказувати, вирішувати. Його костюм — дорогий, бездоганний. Його годинник світився золотом.

Але очі…
Очі були повні страху.
Порожнечі після безсонних ночей.
Та безмежної батьківської любові.

Він схилився вперед, коли вона ворухнулася.

— Сонечко… — шепіт, який не відповідав його суворій зовнішності. — Доню, ти чуєш мене?

Доню.

Мілена відчула, як кров стигне в жилах.

Це тіло належало іншій дівчині. Тій, хто була для цього чоловіка найбільшим багатством у його житті. Це відчувалося в кожному його русі.

У тому, як він боявся навіть кліпнути.
У тому, як медсестри, проходячи повз, майже схиляли голови від поваги.
У тому, як лікарі говорили з ним пошепки і мало не на напівзігнутих спинах.

Це був чоловік, перед яким тремтіли всі.
Але він тремтів перед нею.

— Тату…? — ледве вимовила вона, відчувши, як слово вихопилося з чужої пам’яті.

Його очі наповнилися сльозами.
Він узяв її руку — обережно, ніби вона була з кришталю.

— Ти жива… ти зі мною… дякувати Богу, ти зі мною…

Мілена не розуміла, ким була ця рудоволоса дівчина.
Не знала, чому її тіло стало місцем, де осіла її душа.
Не знала, як довго вона була без свідомості.
І що сталося з душею справжньої Селени цього світу.

Єдине, що вона знала:

вона — Мілена, але всі навколо бачать у ній іншу і зараз вона входить у життя, яке їй не належить.
У сім’ю, де вона — скарб.
У світ, де вона — чужинка, а нитка між її світом і Елісарою все ще тремтить десь глибоко в грудях.