Епілог

Епілог

Два світи — дві душі. І лише Місяць знає, куди належить кожна з них.

Ніч опустилася на долину, спокійна і тиха, наче світ затамував подих після бурі. Повітря ще зберігало присмак магії — тієї, що вирвалася на волю під час великої битви.
Селена стояла на пагорбі, звідки видно було все королівство Елісари. Над її головою сяяв повний місяць — тепер уже лагідний, мирний, без колишньої загрози.

Річард підійшов тихо, як завжди. Його обличчя ще зберігало сліди бою, але в очах світилася ніжність. Він торкнувся її плеча — і Селена обернулася.
— Ти зробила це, — прошепотів він. — Світ живе завдяки тобі.
— Ні, — вона усміхнулася. — Завдяки нам. І завдяки тому, що я нарешті зрозуміла — сила не в магії, а в серці.

Вітер торкнувся її волосся. Місяць ніби відповів м’яким срібним сяйвом. Десь унизу співали сови — усе повернулося до життя.
Вона відчула, як Річард узяв її за руку, і на мить здалося, що навіть час спинився.
Світ, який колись був розбитий, тепер дихав спокоєм. І в цьому спокої народжувалося нове майбутнє.

Але Селена знала — не всі нитки долі розв’язані. Глибоко всередині вона відчувала ще одну душу, що колись торкнулася її — легку, мов подих весняного вітру. Душу дівчини, завдяки якій вона отримала другий шанс.

— Мілено… — тихо прошепотіла вона в темряву. — Дякую.

Місяць на мить спалахнув яскравіше — ніби почув.

---

Після того як останній промінь Місяця зник за обрієм, у небі знову запанувала тиша. Селена стояла поруч із Річардом, відчуваючи тепло його руки у своїй. Її серце билося спокійно — уперше за довгі роки. Її місце тепер тут, серед лісів Елісари, у світі, який вона врятувала, і поруч із тим, хто колись був її ворогом, а став частиною душі.

А далеко, по інший бік реальності, у сучасному світі, в лікарняній палаті розплющила очі дівчина. Її звали Мілена. Вона довго лежала без свідомості, і тепер, коли повітря вперше наповнило її груди, вона відчула дивну легкість — ніби народилася знову.
На тумбочці лежав срібний кулон у формі півмісяця. Ніхто не знав, звідки він узявся. Мілена доторкнулася до нього пальцями — і в її зіницях на мить спалахнуло срібне сяйво.

У голові пролунав тихий голос, знайомий і водночас далекий:
«Не бійся. Це лише початок…»

Мілена усміхнулася. Вона не знала, чому їй здається, що пам’ятає ліс, зорі й сильну руку, яка тримала її за талію. Але десь глибоко всередині вона відчувала — частинка іншої душі досі живе в ній.
І, можливо, їхні світи ще зустрінуться знову.

---