Повернення світла

Коли тиша розчинила спалах, Селена відчула, як її тіло знову стає важким. Повітря набуло запаху дощу, а під ногами вже не було білого каменю — лише волога трава. Небо над нею було звичайним, синім, з ранковим світлом, що пробивалося крізь хмари.

Вона стояла на узвишші біля замку. Той самий замок, де все почалося. Лише тепер він здавався іншим — спокійнішим, очищеним від тіні, яка роками в’язала його стіни.

На кам’яних сходах стояв Річард.
Блідий, але живий. Його погляд був розгублений, ніби він щойно прокинувся після довгого сну.
— Селено… — тихо вимовив він, наче не вірив у те, що бачить. — Це ти?..

Вона хотіла усміхнутися, але не змогла — в грудях стояв клубок болю.
— Так, — прошепотіла. — Прокляття зникло, Річарде. Ти вільний.

Він зробив крок до неї, і в очах його блиснуло щось тепле, людське — те, чого вона не бачила раніше.
— Я пам’ятаю… світло, тінь… і… голос. — Він приклав руку до серця. — Хтось кликав мене, але не ти.

Селена опустила очі. Вітер легенько ворухнув її волосся, і на його подиху вона відчула знайомий аромат — троянди й попіл.
— Це була вона, — прошепотіла. — Віолетта.

Річард завмер.
— Де вона?

Селена вдихнула, щоб стримати тремтіння в голосі.
— Вона зробила вибір. Віддала себе, щоб зруйнувати те, що знищувало вас обох поколіннями. Тепер Межа заспокоїлася… і світ більше не розділений.

Довга пауза.
Річард повільно опустив голову.
— Вона завжди була сильною, — сказав він ледь чутно. — Навіть коли ховала це за гнівом.

Селена підійшла ближче й поклала долоню йому на плече.
— Її сила тепер у тобі. У нас усіх.

Річард підняв погляд.
— А ти? Ти залишишся?

Селена вдивилася у світло, що розливалось над замком.
— Не знаю. Межа доторкнулася до мене. Частина мене вже там, але поки цей світ пам’ятає про неї — я залишусь поруч.

Її долоня засвітилася срібним сяйвом. У ньому відбився уламок амулета — тепер чисто білий, без кольору.
Річард доторкнувся до нього, і на мить йому здалося, що він чує два голоси — свій і жіночий, тихий, як подих вітру:
«Світло й тінь — дві сторони серця. Тільки разом вони дають життя».

Селена усміхнулася крізь сльози.
— Вона жива. Просто… в іншому місці.

Річард кивнув.
— Тоді ми не втратили її. Вона — у кожному світанку.

Вітер підняв пилок, і небо над замком раптом засяяло тисячами срібних іскор.
Селена відчула, як щось тепле обіймає її зсередини. Не біль, не туга — спокій.

Межа закрилася, але відтепер — у кожному світлі й росі, у подиху вітру — жив спогад про ту, хто вибрала світ.