Межа істини

Світ навколо змінився так різко, що обидві на мить втратили орієнтацію. Після темного лісу й бою з чудовиськом вони опинилися у місці, яке не належало жодному зі світів. Під ногами — білий, немов мармур, камінь, а над головами — небо без кольору, без світла, без часу.
Тиша була настільки глибокою, що чулися лише їхні власні серця.

Посеред цього безмежного простору стояв вівтар із чорного скла. На ньому — амулет у формі двох переплетених кілець, що світилися червоним і срібним відблиском. Біля вівтаря стояв Верховний маг Ауріс — але вже не у звичному вигляді. Його тіло здавалось напівпрозорим, а очі — чистими, мов кришталь.

— Вітаю, — промовив він, і голос його лунав водночас звідусіль. — Ви дійшли до останнього випробування. Тут немає ворогів, лише правда.

— Яка правда? — кинула Віолетта, стискаючи меч. — Ми вже пройшли крізь вогонь і тінь. Що ще вам треба від нас?

— Не мені, — відповів Ауріс. — Світові. І тим, хто стояв перед вами. Прокляття Річарда не виникло саме по собі. Воно — спадок давнього гріха. І коріння його тягнеться не лише до нього… а й до вас, Віолетто.

Вона завмерла.
— До мене? — її голос став крижаним. — Ви божевільні. Я — спадкоємиця стародавнього роду Стеларів. Ми боролися з темрявою століттями!

Ауріс підняв руку, і повітря довкола затремтіло. З’явилися видіння — уривки минулого, застиглі у просторі, мов уламки дзеркала.
Вони побачили давній замок, сповнений червоного сяйва, і чоловіка в срібних обладунках — предка Річарда. Навпроти нього стояла жінка з темними очима й волоссям, що сяяло, мов ніч. Вона тримала в руках такий самий амулет, як на вівтарі.

— Вона... — прошепотіла Селена. — Вона схожа на тебе, Віолетто.

Маг кивнув.
— Це була твоя прародичка, Ліорена Стелар. Вона кохала Едмунда — засновника роду Річарда але заради честі та влади їх роз’єднали. Ліорена наклала клятву, що її рід і рід Едмунда більше ніколи не з’єднаються, допоки один із них не принесе добровільну жертву. З того часу всі нащадки двох родів носять у крові слід того прокляття.

Селена затремтіла, відчуваючи, як щось холодне проходить крізь її серце.
— Тому Річард страждає… тому його душа роздвоєна між світами?

— Так, — відповів Ауріс. — Прокляття передається кожному, хто здатен любити істинно. Воно пробуджується лише тоді, коли нащадки обох родів зустрічаються… і відчувають одне до одного щось справжнє.

Віолетта похитнула головою, її очі спалахнули гнівом.
— Ви хочете сказати, що все це — через наші роди? Через любов, якої навіть не було?

— Була, — м’яко промовив маг. — І є. Але щоб звільнити Річарда, хтось із вас повинен віддати те, що тримає Межу. Свою життєву іскру.

Амулет на вівтарі засвітився яскравіше.
— Та, хто залишиться тут, стане ключем між світами. Її ім’я зникне з людської пам’яті, але завдяки їй зникне і прокляття.

Тиша впала важка, мов свинець.
Селена опустила голову.
— Якщо це потрібно, я зроблю це. Я вже жила на межі двох світів — це моя природа.

Віолетта зробила крок уперед, її обличчя було блідим, але в очах спалахнуло щось інше — рішучість, не гнів.
— Ні, — сказала вона твердо. — Це моя спадщина. Прокляття почалося з моєї крові. І я його зупиню.

— Але якщо ти підеш… — прошепотіла Селена. — Він ніколи не знатиме, що ти була поруч.

Віолетта ледь усміхнулася.
— Може, і краще. Нехай пам’ятає лише світло. Ти повернеш його до життя — я лише завершу те, що почала моя прародичка.

Ауріс підняв руки, і вівтар спалахнув сліпучим сяйвом.
Амулет розділився на дві частини — червону й срібну. Обидві злетіли до дівчат.
— Тільки серце вирішить, чия жертва буде прийнята, — промовив він.

Селена й Віолетта водночас поклали руки на вівтар.
Світло й тінь вибухнули, переплітаючись. Повітря розірвалося на шари часу.
Коли спалах згас — стояла лише одна.

Віолетта зникла, розчинившись у сяйві.
На її місці лишився легкий аромат троянди й шепіт, схожий на подих:
«Передай йому… що я вибрала світ».

Селена стояла перед вівтарем, відчуваючи, як у її долонях тепліє уламок червоної частини амулета.
Вона знала — прокляття розірване, але ціна була сплачена кров’ю серця.