Серце Пітьми

Коли вони переступили через нову браму, світ змінився.
Повітря стало важким, мов застигла смола, а небо — густим, чорним, без єдиної зірки. Під ногами тягнувся ліс із кам’яних дерев, їхні гілки скрипіли, немов стогін стародавніх душ. Десь далеко чулося хрипке дихання — не вітру, не тварини, а чогось живого, величного й голодного.

— Тут пахне… кров’ю, — прошепотіла Віолетта, зводячи меч.

Селена відчула, як серце б’ється швидше. Відчуття було знайоме — та сама межа між життям і смертю, яку вона колись торкнулася в своєму світі, але тут воно було сильніше, живіше.

Вони йшли між кам’яними стовбурами, поки не дісталися до розколини в землі. Посеред неї вирувало озеро темної рідини, мов ртуть, у якій відбивалося їхнє спотворене відображення.

І тоді земля здригнулася.
З-під поверхні виринуло чудовисько, величезне, з тілом, схожим на вовче, але з трьома головами, вкритими чорними лусками. Його очі палали зеленим полум’ям, а з пащі виривався шепіт — слова, що повторювали голоси тих, кого вони колись втратили.

— Це… тінь Річарда, — прошепотіла Селена. — Частина його прокляття живе тут.

Чудовисько ревло, і повітря спалахнуло вогняними уламками. Віолетта кинулася вперед, блискаючи мечем, але удар лише відбив хвилю темряви — звір був занадто швидкий. Його лапа вдарила по землі, відкинувши її вбік.

Селена розпростерла руки, вимовляючи старе заклинання, навчення магинею-зіллєзнавцем. Срібне сяйво вихором піднялося навколо неї, перетворюючись на сплетіння світла. Вона спробувала скувати звіра, але тіні лише розлетілися, і в очах чудовиська з’явилося щось — ніби усмішка.

«Ти не врятуєш його… ти сама — причина прокляття…»

Голос вдарив у голову, і Селена мало не впала. Перед очима промайнули образи — Річард у ланцюгах, кров, що стікає з його рук, і Віолетта, яка стоїть поруч нього… усміхається.

— Це брехня! — крикнула вона, силоміць відганяючи марення.

Віолетта піднялася, зціпивши зуби.
— Воно живиться нашими страхами. Якщо ми здамося — воно стане сильніше.

Селена кивнула. Вона заплющила очі, відчуваючи, як у грудях спалахує тепло — сила двох світів, про яку казала магиня.
— Тоді ми з’єднаємо наші сили. Ти — меч. Я — світло.

Віолетта простягнула руку, і їхні долоні торкнулися. Від зіткнення пролунав звук, ніби розколюється скло. Світ навколо спалахнув — світло й тьма змішалися, утворюючи вибух енергії.

Чудовисько заревіло, кинулося на них, але вже було пізно: з їхніх рук вирвався потік світла, який прошив тінь наскрізь.
Удар був такий потужний, що навколо розлетілися уламки темряви. Коли все стихло, на місці чудовиська залишилося лише кам’яне серце, що билося кілька секунд, а потім розсипалося на порох.

Небо очистилося. Уперше за довгі години між хмарами пробилася вузька смуга світла.

Селена впала на коліна, ледве дихаючи.
— Ми… змогли?
— Ми вижили, — коротко відповіла Віолетта. Її голос був твердіший, ніж зазвичай. — Але воно показало нам правду.

Селена підвела погляд.
— Яку правду?
— Що частина прокляття — не зовні. Вона в ньому… і в нас.

Їхні погляди зустрілися — у тій тиші, що настала після бою, вони обоє відчули, що цей шлях не лише про порятунок Річарда. Це було щось більше. Випробування, яке змінює душу.

І попереду залишалося третє — вибір, який вирішить долю не лише їх двох, а й світів, що переплелися.