Друге випробування — Істина.

Світ прокинувся у сутінках, де не було ні дня, ні ночі — лише густий попелястий серпанок, який повільно поглинав усе довкола. Повітря здавалося нерухомим, як перед бурею. Селена стояла посеред кам’яного кола, відчуваючи, як холод пробирає крізь одяг, а десь у серці ворушиться давній страх — той, що не має обличчя, але знає твоє ім’я.

— Істина, — пролунав голос Ауріса, глибокий, немов із самого нутра землі. — Вона не ззовні. Вона — те, що ти приховуєш навіть від себе.

Камінь під ногами засвітився. Коло Межі розчинилося, і Селена відчула, як її вириває з теперішнього — наче невидимі руки тягнуть її крізь тканину реальності. Вона падала довго, крізь шари світла, пам’яті, тіней… і нарешті ступила на землю, вкриту попелом.

Навколо — старовинні руїни, вежі без дахів, вітри, що співали голосами минулого. Перед нею — озеро, гладке, мов дзеркало. І саме в його поверхні вона побачила себе — але не себе теперішню, а іншу: Селену у справжньому тілі, в шатах темного срібла, з очима, в яких відбивався Місяць.

Її відображення заговорило перше:
— Ти забула, ким була, коли світ розділився. Ти — не лише душа, що заблукала в чужому тілі. Ти — спадкоємиця рівноваги.

Селена зробила крок ближче, і вода під ногами здригнулася.
— Я пам’ятаю лише біль. І втрату. А все інше — розмите, як сон, що зникає на світанку.

— Бо ти сама відмовилася пам’ятати, — тихо відповіла відображена постать. — Ти спробувала врятувати його… і зламала рівновагу.

— Його? — прошепотіла Селена. — Ти про Річарда?

Відображення опустило голову.
— Про того, хто носить у собі частину твоєї сутності. Його прокляття — це не покарання. Це наслідок вашого зв’язку. Коли ти торкнулася світу Мілени, ти відкрила двері, які були зачинені тисячоліттями. І тепер Межа тоншає.

Селена відчула, як серце стискається.
— Як це виправити?

Її інша сутність зітхнула — і на мить, ніби крізь час, торкнулася її руки.
— Істина не у зціленні, а в жертві. Хтось із вас мусить залишитися по той бік Межі.

Селена відступила, мов обпечена.
— Ні. Ми знайдемо інший шлях.

— Єдиний інший шлях — сила, — озвався новий голос. Із туману виринула фігура — темна, висока, з очима, схожими на розпечене вугілля. Тінь Річарда.

Він ішов повільно, важко, але кожен його крок розривав землю, і полум’я вихоплювалося з тріщин.
— Ти думаєш, можеш врятувати мене? — запитав він, наближаючись. — Але ти — причина мого прокляття. Без тебе я б не став звіром.

Селена відчувала, як кожне слово вражає її, мов удар. Вона зробила крок назад, але вода озера стала каменем.

— Це неправда, — прошепотіла вона. — Прокляття було ще до мене.

— Було, — погодився він. — Але ти дала йому форму. Ти принесла в цей світ частину тієї сили, яку навіть боги боялися вимовляти вголос.

Він простягнув руку, і в його долоні спалахнув знак — той самий, що з’явився на склі того ранку.
— Це печать між світами. Її не можна зламати без плати.

Селена зібрала в собі все, що залишалося від рішучості.
— Тоді я заплачу, але не дозволю, щоб цей світ упав через нас.

Темний Річард нахилив голову, а в його очах промайнуло щось, схоже на біль. Потім він торкнувся її чола — і світ розлетівся на друзки світла.

---

Вона прокинулася, задихаючись, наче щойно виринула з глибокої води. Річард стояв поруч, обличчя бліде, а в очах — страх і здивування.

— Ти… бачила? — прошепотів він.

— Так, — відповіла Селена. — І тепер я знаю. Ми пов’язані через Межу. І щоб зняти прокляття — хтось із нас мусить її перейти.

Його пальці здригнулися, але він не відвів погляду.
— Я не дозволю, щоб це була ти.

— А я не дозволю, щоб це був ти, — відповіла вона тихо.

У цю мить у зал увірвалася Віолетта — її обличчя було розбите, очі палаючі, мов у звіра.
— Ви обоє нічого не розумієте, — вигукнула вона. — Межа не приймає жертв просто так. Вона обирає того, хто зрадить. І, схоже, вона вже зробила свій вибір.

Селена відчула, як навколо стає холодніше. Символ на підлозі спалахнув червоним, і в повітрі розлігся гул — наче самі світи здригнулися.

Випробування Істини закінчилося, але його наслідки тільки починалися.