Поява

Двері рипнули, і я здригнулася. У покої ступив літній чоловік у темному плащі, з обличчям, яке, здавалося, саме створене з тіні. Його рухи були тихими, але в них відчувалася влада — не придворна, а давня, як у того, хто бачив більше, ніж належить людині.

— Ваша світлосте, — він низько вклонився, і я помітила, як погляд його на мить зупинився на Річардових руках. — Те, що сталося вночі… Замок прокинувся.

Річард повільно підвів голову, і в його голосі чулося невдоволення:
— Ти бачив?

— Я відчув, — тихо відповів чоловік. — Так само, як і раніше… перед падінням твого батька.

Повітря між ними загусло. Я не зводила з нього очей — він не виглядав просто радником. У його погляді була тривога людини, яка знає більше, ніж дозволено.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я.

Старий повільно підійшов до вікна й торкнувся скла, де пульсував символ. Його пальці здригнулися, наче він торкнувся жару.
— Це клеймо роду Арденів. Його не наносить рука людини. Воно з’являється, коли межа між живими й мертвими стає тонкою.

— Ти хочеш сказати, — різко обірвав його Річард, — що прокляття знову ожило?

— Ні, мій принце. Воно ніколи не спало, — відповів радник. — Просто чекало, поки ти станеш достатньо сильним, аби нести його далі.

Його слова вдарили, наче лезо. Я побачила, як на руках Річарда, під шкірою, проступили темні лінії — ті самі, що світилися вночі, коли його рвало між світлом і темрявою. Він спробував приховати їх, але марно.

— Храм, — промовила я, відчуваючи, як стискається горло. — Там ми знайдемо відповіді, так?

Старий хитнув головою.
— Якщо матимете сміливість дістатися туди, але пам’ятай, дівчино, — його очі зупинилися на мені, — кожен, хто торкається правди Арденів, платить за це частиною себе.

Його погляд був важкий, мов попередження. Потім він розвернувся й вийшов, залишивши по собі відчуття холоду — не фізичного, а того, що лягає на душу.

Я повернулася до Річарда. Він сидів нерухомо, стиснувши кулаки, і в його очах відбивалася тривога.
— Я не боюся, — сказала я тихо. — Якщо цей шлях — наш єдиний шанс, ми підемо.

Він глянув на мене довго й мовчки. А потім прошепотів:
— Ти навіть не уявляєш, кого пробудила, Селено.