Знаки

Ранок настав важко, ніби саме сонце не хотіло пробиватися крізь хмари, що згустилися над замком. Повітря було холодним і тривожним, наче крики Річарда ще не розтанули, а осіли в стінах каменем. Я сиділа поруч, спостерігаючи, як він важко дихає після бурі, що вирвалася з нього кілька годин тому. Його обличчя виглядало виснаженим, але в рисах з’явилася якась нова, небезпечна гострота.

Я не наважувалась торкнутися його, бо в пам’яті все ще стояла сцена, як його пальці розламували деревину, немов тонку гілку. Проте залишити його самого було б ще страшніше.

Я піднялася й підійшла до вікна. На склі тремтіли сліди тріщин від нічного крику. І саме там, серед павутиння ліній, я побачила дивний символ. Він не був схожий на звичайні тріщини — радше на знак, вигравіюваний невидимою рукою: сплетіння кіл і стріл, що сходилися в одну точку.

— Що це…? — прошепотіла я.

У цей момент Річард ворухнувся, відкривши очі. Вони вже були людськими, але втомленими, майже зболеними. Він підвівся, важко сів на край ліжка й подивився на мене.

— Ти теж це бачиш? — хрипко промовив він.

Я кивнула. Символ на склі пульсував слабким сяйвом, ніби кликав нас.

— Це не просто тріщина, — додала я, відчуваючи, як у грудях холоне. — Це знак. І він веде кудись.

Річард стиснув кулаки, мов знову відчув той біль, що рвав його тіло вночі.

— Храм… — нарешті сказав він. — Я чув легенди ще в дитинстві. У горах є давній храм, побудований до того, як постало це королівство. Там зберігається істина про прокляття нашого роду.

Він підняв голову, зустрівши мій погляд. У його очах світилася рішучість, хоч тіло ще тремтіло від виснаження.

— Якщо знак з’явився, це означає, що час настав. Ми повинні вирушити туди. Інакше я… — він замовк, але я знала, що він мав на увазі: інакше прокляття остаточно зламає його.

Я вдихнула на повні груди. Серце билося швидше, ніж мало би. Ми щойно ледве пережили ніч, але нове випробування вже чекало. І я відчувала: цей храм не лише розповість правду про його прокляття — він випробує і мене.