Тіні

Його руки здригнулися під моїми долонями, наче він вагався — схопити мене чи відштовхнути. Я бачила, як тьма все ще штовхає його зсередини, вимагаючи крові, руйнування, але десь глибоко жеврів іскристий вогник — його справжнє «я».

— Селено… — прошепотів він так тихо, що я ледве почула.

Моє серце підскочило. Він впізнав мене. Він бореться!

Та наступної миті з його грудей вирвався такий рик, що вікна затремтіли. Його тіло зігнулося дугою, і я відчула, як під моїми руками шкіра стає гарячою, майже палаючою. Сила, яку він не міг стримати, виривалася назовні.

І раптом… світ навколо здригнувся.

Усе, що було в кімнаті, наче підхопило вітром: завіси злетіли догори, уламки столу закрутилися в повітрі, полум’я у каміні вибухнуло, розлітаючись іскрами, а підлога під нами розтріскалася, ніби щось пробивалося з глибин.

Я втиснулася в нього сильніше, кричачи:
— Тримайся! Я з тобою!

Але тоді сталося щось неймовірне. З тріщин у камені почав виходити холодний туман. Він стелився по підлозі, підіймався вище, обплітав нас. У ньому миготіли темні силуети, схожі на тіні з очима. Вони шепотіли, сміялися, тягнулися до Річарда, наче прагнули розірвати його душу навпіл.

Я зрозуміла: це не просто прокляття. Це — ті, хто наклав його. Вони відчули слабкість і тепер прийшли по нього.

Річард підвів голову, і його очі знову спалахнули червоним, але цього разу у погляді читалася не тільки звіряча лють — а й страх.

— Вони… тут… — хрипко вимовив він. — Вони кличуть мене…

У мене похололо всередині. Це було значно гірше, ніж я могла уявити: ми боролися не лише з його силою, а й з невидимими ворогами, які тягнули його у свою темряву.

Я вдихнула глибше, стиснула його руки й відчула, як у мені прокидається щось нове. Тепло. Світло. Воно йшло зсередини, з самої душі, і я зрозуміла — це моя єдина зброя.

— Ви не заберете його, — прошепотіла я у темряву, і слова прозвучали так, наче належали не тільки мені. — Він мій.

Тіні завили.

А Річард, дивлячись мені в очі, схопив мої руки так міцно, що я відчула: він робить вибір. Його рішення мало стати або нашою перемогою, або кінцем.

Тіні згущувалися, стаючи щільнішими, майже відчутними на дотик. Вони звивалися клубками, обплітали колони, простягали свої довгі примарні пальці до Річарда. Їхні шепоти змішувалися в суцільний гул, від якого хололо в жилах.

І раптом з-поміж хаосу вирізнився один голос. Він був глибокий, глухий, наче лунав із-під землі:

— Нарешті… він слабкий. Нарешті час.

Річард стиснув зуби так сильно, що на щелепі виступили жили. Його очі палали, але в них було стільки болю, що серце розривалося.

— Хто ви?! — закричала я, хоча відчувала, що вони й так чують мої думки.

Тіні завили, і той самий голос відповів:

— Ми ті, кого він зрадив. Ми ті, хто носив його кров’ю свої печаті. Його сила — наш дар, і вона належить нам.

Мої пальці зімкнулися на його руках міцніше. Кров пульсувала у вухах.
— Це не дар, а прокляття! — вигукнула я. — Ви зробили його рабом!

Тіні загуділи, і ще один голос, тонший, майже жіночий, прошипів:
— Раб? Ні. Він — наш ключ. Його лють відкриє те, що ми чекаємо століттями.

Річард зірвався на крик, і з його грудей вирвалося полум’яне полушипіння. Він кинувся вперед, наче хотів розірвати тіні, але вони лише відступили й засміялися, кружляючи довкола.

— Борися, не слухай їх! — закричала я, хапаючи його за обличчя, змушуючи подивитися на мене. — Вони хочуть використати тебе, але ти сильніший!

Його погляд метнувся до мене, і в ньому промайнула людяність, але тіні знову заговорили:

— Вона бреше. Вона теж ключ. Ключ до твоєї загибелі. Вона — те, чим ми тримаємо тебе на колінах.

Я відчула, як у мені прокинувся холодний страх, що вони знають більше, ніж я сама, але відступати було неможливо.

— Ні, — прошепотіла я, і моє власне серце спалахнуло світлом, яке я ледве могла витримати. — Я не їхня. І ти теж не їхній.

Світло вибухнуло між нами, і тіні завили від люті, відступаючи.

Але перед тим, як розсіятися, одна з них промовила ще слова, які вдарили мене в саму душу:

— Він належить Місяцю. І коли прийде час — Місяць забере його. Разом із тобою.