Рев

Його крик, схожий на розірваний рев звіра, струсонув повітря так, що в шибках задзвеніли дрібні тріщини. Камін розжеврівся ще сильніше, полум’я підскочило догори, наче відгукнулося на його лють. Річард підняв руку й одним ударом перекинув масивний стіл, наче той важив не більше за іграшку. Дерево розлетілося трісками, посуд розбився об підлогу, і цей звук різав мені вуха, нагадуючи — він стає небезпечним для всього, навіть для мене.

Я відступила на кілька кроків, але не пішла. Моє серце билося несамовито, проте ноги вперто залишалися на місці. Я бачила, як його тіло змінюється: жили напиналися, м’язи ніби розросталися, а тінь від нього здавалася більшою, ніж сама постать. Він тримався за голову, мов намагаючись утримати у собі ту силу, що рвалася назовні, і від того його крик ставав ще страшнішим.

— Річарде! — вигукнула я, не впізнаючи власного голосу. — Борися!

Він повернувся до мене, і на мить мені здалося, що його очі зовсім зникли — лишився лише палаючий жар, без жодної людяності. Його рука здригнулася, і він зробив крок до мене. Я відчула, як земля під ногами ніби захиталася — від страху чи від того, що його сила справді впливала на все навколо.

— Відійди… — прохрипів він, але в його голосі вже майже не було Річарда, тільки звір. — Я не хочу цього…

Його пальці зімкнулися на спинці стільця поруч, і деревина розлетілася на друзки. Я знала, що наступного разу він може зімкнути руку на моїй шиї. У мені боролися два голоси: один кричав утекти, інший — залишитися. І другий переміг.

Я зробила крок уперед.
— Ти не один, — сказала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Чуєш? Я тут. Я не дозволю прокляттю забрати тебе в мене.

Він хитнувся, наче ці слова дійшли крізь морок, але одразу ж новий спалах сили скрутив його в судомі. Він упав на коліна, упершись руками в підлогу, і камінь під його пальцями пішов тріщинами.

Я відчула, що часу лишається обмаль. Якщо зараз я не втручуся — він остаточно втратить себе.

Я кинулася до нього, обхопила його голову руками, змусила подивитися мені в очі.
— Дивись на мене! — закричала я. — Це я, Мілена. Це я, твоя Селена!

Його погляд здригнувся. На мить у блиску диких очей промайнуло щось знайоме, болюче, вразливе. Він тремтів, усе його тіло виглядало так, ніби його розривали навпіл — людина і звір, світло і тьма.

Я відчувала, що сама стою на краю прірви: ще крок, і він може вбити мене, але саме цей ризик був моєю єдиною зброєю — бо тільки любов могла утримати його від остаточного падіння.