Світанок тривоги

Світло ранку було не лагідним, а холодним, мов лезо. Його проміння врізалося у кам’яну кладку, розганяючи рештки нічних тіней, але водночас оголюючи те, що краще б залишалося прихованим. Я прокинулася раптово, відчувши тривогу, ще перш ніж розплющила очі. Було таке відчуття, ніби замок сам мене розбудив — його стіни гули низьким напруженим шепотом, у повітрі стояв запах диму й гарячого заліза.

Я повільно піднялася з ложа і одразу побачила його. Річард сидів біля каміна, спиною до мене, але його постать була настільки напружена, що я відчула це навіть на відстані. Його широкі плечі здригалися в такт важкому диханню, а пальці так міцно вп’ялися у підлокітники крісла, що деревина з кожним рухом потріскувала. У кімнаті було тепло від вогню, та мене раптом пробрав холод — той, що йшов не від каміння чи протягу, а від нього самого.

Коли він обернув голову, моє серце завмерло. Очі Річарда — завжди глибокі, з відтінком темної сталі, — тепер світилися неприродним блиском, в них жевріла хижість. Це вже були не очі людини. На мить я відчула страх — справжній, гострий, як удар. Переді мною сидів не мій Річард, а щось інше, що прагнуло вирватися назовні.

— Річарде… — мій голос зірвався на шепіт, бо я боялася злякати його або спровокувати.

Він глухо заричав, і цей звук відбився у моїй грудях болем. Він не хотів цього, я бачила, як він боровся. Його щелепи були так міцно стиснуті, що скроні напружилися.

— Іди, — хрипко промовив він, відводячи погляд, — бо я… можу не втриматися.

Я мала б послухати. Втекти. Викликати когось, але ноги самі несли мене до нього. Кожен крок здавався випробуванням: підлога під ногами відлунювала занадто голосно, моє дихання звучало надто гучно. Я знала, що він може втратити контроль у будь-яку мить, але як я можу залишити його одного?

Я опустилася на коліна поруч із ним. Його обличчя було затьмарене, жилки на шиї напружені, а вени на руках виступили різко, наче його тіло вже не могло стримувати силу, яка рвалася назовні.

— Подивися на мене, — прошепотіла я, простягаючи руку. — Це я. Я тут.

Він здригнувся, ніби мої слова боліли. Його груди піднімалися швидше, і на мить здалося, що він відштовхне мене, але натомість він стиснув підлокітники ще дужче, так що деревина тріснула.

— Ти не розумієш, — його голос став глухим риком. — Це прокляття… воно хоче тебе. Воно хоче знищити все, що я люблю.

Я торкнулася його руки — гарячої, майже обпалюючої, немов під шкірою палав вогонь. У ту мить я згадала ніч біля озера, його ніжність, його очі, які тоді світилися теплом, а не жахом. Я вчепилася в те відчуття, як у якір.

— Я не дам йому цього зробити, — сказала я твердо. — Ти сильний. Ти — мій. І доки я тут, воно не переможе.

Його подих на мить сповільнився. В очах промайнуло щось людське, слабке, вразливе. Я відчула, що мушу діяти, поки ця мить не зникла. Тоді я різко потягнулася вперед і припала до його вуст.

Він здригнувся, його тіло сіпнулося, і я почула низьке, задушене гарчання. Його руки піднялися, ніби збиралися відштовхнути мене — але замість цього схопили за плечі, утримуючи міцно. Поцілунок був диким, небезпечним, майже болісним, та я не відступила. Я відчувала, як його сила розгойдується, як хвиля, яка може знести мене, але знала: лише так я зможу втримати його.

Він відірвався на мить, і я почула його хрипкий шепіт:
— Даремно ти це робиш… 

Його голос був схожий на рев звіра, але в ньому бриніло щось інше — відчай.

Раптом він відсторонився, дико заревів і майже тваринно проричав - іди, воно вирвалося на зовні. Його рука тягнулася, щоб зімкнутися на моїй шиї, але він з зусиллям розвернувся в іншу сторону і почав все трощити.