Річард

Я дивлюся на неї і ловлю себе на тому, що вже не можу відвести погляду. Ще вчора я тримався, ніби цей вогонь у мені можна загасити силою волі. Але зараз… зараз я відчуваю, що втрачаю контроль, і водночас мені байдуже.
Вона спить поруч, дихає тихо, її волосся розсипалося по подушці, і мені здається, що то саме життя поклало мені на долоню найбільший скарб. Я торкаюся до неї обережно, так, щоб не розбудити, і в грудях стискається — бо розумію: я готовий віддати все, аби тільки цей момент не скінчився.

Я боюся. Так, я, який бачив війну, кров і смерть, — боюся зараз. Бо якщо вона піде… що залишиться від мене? Я не звик залежати від когось, але ця жінка перевернула мої твердження догори дригом. Вона робить мене слабким і сильним водночас.
Я бачу в ній більше, ніж крихку дівчину, яку світ готовий принизити. Я бачу в ній силу, що прихована глибоко, мов скарб у камені. Вона сама цього ще не усвідомлює, але я відчуваю: її доля не випадкова, і моє місце — бути поряд.

Я мушу берегти її. Навіть від себе самого. Бо те, що живе всередині мене, — темне, зле, і я боюся, що одного дня це чудовисько вирветься, але тоді я згадую її дотик… її поцілунок, той відчайдушний, несподіваний, коли вона притиснулася до мене, аби зупинити мою лють. І все стихло. Наче тільки вона здатна приборкати мене.

Чому саме вона? Я не маю відповіді. І вже не шукаю. Можливо, в цьому й полягає моє прокляття — і моє спасіння водночас.