Ранок і день після ночі

Селена

Я прокинулася від того, що світло повільно ковзало крізь штори, наче боялося зруйнувати тишу. Тепло ще обіймало мене — і то було не тільки від сонця. Річард лежав поруч, його подих рівний і спокійний, а рука, що охоплювала мою талію, здавалася надійним ланцюгом, який я навіть не думала розірвати.

Я не поворухнулася. Лише дивилася на нього — на чоловіка, котрий учора здавався мені майже дикою силою, а тепер спав так мирно, ніби весь світ не міг нашкодити йому. Його брови були розслаблені, на вустах ледь помітна тінь посмішки. Я наважилася провести пальцями по його щоках, торкнулася волосся. Він щось нечітко промовив уві сні і міцніше притиснув мене до себе. У ту мить я зрозуміла: усе змінилося. Я більше не та, якою була вчора.

День розгортався повільно й ніжно. Ми не квапилися. Сніданок принесли до кімнати, та я майже не звертала уваги на страви. Справжнім смаком для мене були його погляди. Він кидав їх так невимушено, ніби не робив нічого особливого, але в тих поглядах було більше пристрасті й тепла, ніж у будь-яких словах.

Ми вийшли на подвір’я замку, коли сонце вже піднялося високо. Сад здавався сповненим тиші й таємниці. Річард ішов поруч, іноді торкаючись моєї руки, ніби випадково, але кожен такий дотик змушував мене відчувати себе живою. Ми сміялися, коли вітер здував з моїх плечей накидку, і він поспіхом накидав її назад, удаючи суворість. Потім ми зупинилися біля фонтану, він нахилився й набрав у долоні води. Краплі скотилися йому по пальцях, і він провів мокрою рукою по моєму обличчю. Я зойкнула й розсміялася, але не втекла — навпаки, схопила його руку й залишила її в своїй.

Мить за миттю, крок за кроком ми жили цим днем, ніби все навколо було створене тільки для нас двох. Ми гуляли алеями, сиділи під деревами, ділилися спогадами й мовчали так, ніби мовчання теж було розмовою. Я ловила його жести, інтонації, навіть погляд збоку — усе було для мене новим і водночас до болю бажаним.

Та найбільше мене бентежили мої власні думки. Я пам’ятала, ким я була колись. Пам’ятала ті інтимні зустрічі, що несли радше обов’язок і холод, аніж справжню близькість. І зараз — у тілі Мілени — я ніби проживала свою першу ніч заново. Це було чисто, щиро й по-справжньому. Я відчувала гостріше, ніж могла уявити. І що більше я думала про це, то більше мене лякала сама сила почуттів.

Я дивилася на Річарда й питала себе: а що буде завтра? Чи не розчиниться це все, як ранковий туман? Чи вистоїть ця тендітна нитка, коли світ навколо нас знову загуде інтригами й небезпеками?

Та сьогодні я не хотіла відповідей. Я хотіла лише його присутності. Його руки, що впліталися у мої пальці. Його усмішки, яка розтоплювала мої сумніви. І його очей, що дивилися на мене так, ніби у світі не існувало нікого більше.