Темрява і пристрасть

Наступний день пройшов відносно спокійно. Віолетта зачаїлася, напевно готувала наступний підступ, але я лиш раділа, що день пройшов без пригод. Як я помилялася, навіть не підозрювала, що готує мені вечір...

Темрява вже вляглася на замок, коли я відчула це — тремтіння в повітрі, що нагадувало далеку грозу. Не вітер, не протяг із переходів, а глухий поштовх, від якого тонко задзвеніли шибки. Я знала цей знак: прокляття піднімало голову.

Я знайшла Річарда на внутрішньому подвір’ї, біля старої криниці, де камінь витерся від століть. Смолоскипи колихалися, і їхнє світло лягало на його обличчя рваними плямами. Річард стояв, спершись рукою об мур, і важко дихав, наче кожен вдих шкодив. Лінія плечей здалася ширшою, постава — хижою, чужою. Під шкірою, здавалося, ворушилася тінь.

— Не підходь, — прохрипів він, не озираючись. Голос зірвався на низьке гарчання. — Мілено, прошу. Сьогодні… небезпечно.

Я зробила крок — ще один — і ще. Краєм ока бачила, як вартові інстинктивно відступають у темряву. Смолоскипи захрипіли й погасли один за одним, наче хтось змахнув широким крилом. Небо насупилося, і двір потонув у синьому напівмороку.

— Ти сам сказав, що я — ключ, — тихо відповіла я. — То дозволь мені відчинити.

Він різко повернувся. Його очі світилися — не світлом, а жаром, тьмяним і тривожним, як у вугіллі, що тільки-но перестало палахкотіти. Риси огрубіли; на мить здалося, що він виріс, став важчим, масивнішим. Камінь під його ступнями скреготів, ніби відчував надмір ваги.

— Відійди, — сказав він. — Я не контролюю цього, розумієш? Я зараз усе зламаю. Тебе — теж.

Буря всередині нього наче змінювала саму матерію світу: повітря стало густішим, звук — глухішим, як під водою. Я відчула, як паніка підступає горлом, але бабусині слова із книги — прості, мов нитка у голці — раптом сплелися в пам’яті: «Вузол дихання. Вузол світла». Я розкрила долоні й стала перед ним, вирівняла плечі — так, як мене вчили: тримати позицію, навіть коли під ногами провалля.

— Подивись на мене, — прошепотіла я. — На мене, а не на темряву.

— Я… — він заплющив очі, ніби в цьому була його єдина надія не завдати шкоди. — Я не спинюся.

— Я спиню, — сказала я. — Довірся.

Я наблизилася ще і торкнулася його обличчя — гарячого, наче від лихоманки. Його шкіра тремтіла під моїми пальцями, немов усередині тварина рвалася на волю. І тоді я підвелася навшпиньки і припала до його вуст.

Удар грому — але без неба. Жар — але без полум’я. Світ раптом звузився до смаку, до подиху, до того, як одна рука хапається за мою талію, а друга — за край криниці, наче шукає опори у каменю. Я відчула, як щось у ньому спіткається, як хвиля розгубленості накриває цей хаос. Він здригнувся всім тілом і прорикнув моє ім’я — коротко, затято, наче закляття.

— Даремно, — видихнув він між двома поцілунками, нетямно, хрипко. — Даремно, я… не спинюся…

— Тоді біжи, — відповіла я впритул, торкаючись лобом його чола. — Але разом зі мною.

Ми майже не пам’ятали дороги. Коридори стискалися, камінь пругко відлунював наші кроки; сторожа відвертала погляди, не наважуючись ані зупинити, ані спитати. У його покоях — тиша, що не дихає. Я намацала засув і опустила його. Полум’я у канделябрі зашипіло, наче здогадалося, що на нього чекає довга ніч.

Я торкнулася його грудей, там, де — це відчувалося майже фізично — прокляття звивалося клубком. Поклала долоню — і другий раз, не вагаючись, поцілувала. Не як розраду. Не як милість. Як вибір.

Те, що клекотіло в ньому, змінило напрямок: ніби ріка, якій відкрили нове річище. Лють, що прагнула зруйнувати, раптом знайшла, за що триматися. Його руки сховали мене — обережно, хоч у них досі бриніло тремтіння. Я відчула, як напруга, що тримала його, слабшає з кожним подихом, і вкотре прошепотіла той невигадливий вузол світла, закріплюючи наші кроки, нашу близькість, наш спільний ритм: вхід — вихід, хвиля — тиша.

Це була не тиша покори — тиша перемоги. Він не ламався; він повертав собі себе.

— Дай мені триматися за тебе, — попросив він, і голос повернувся до людської висоти, хоч у ньому ще вібрували низькі ноти. — Лише цієї ночі — дай.

— Я — тут, — відповіла я. — Поки ти не попросиш відпустити.

Поза стінами міг гуркотіти цілий світ — змови, ревнощі, чутки. Тут же кожна мить була загострена до краплі: шурхіт тканини, удар серця, тепло шкіри під долонею, якого вистачало на те, щоб розігнати холод із кісток. Ми говорили мало; слова тьмяніли поруч із дотиками, поруч із тими поглядами, де не було місця для титулів і ранґів. Він дивився на мене так, наче світ нарешті склався у зрозумілий орнамент — простий, як лінії долоні.

Ніч ішла на спад. Полум’я в канделябрі стомилося і осіло коротким вугликом, у покоях запанувала м’яка півтемрява. Я слухала його дихання — рівне, спокійне, якого так часто йому бракувало. На ключиці пульсував слабкий відголосок бурі, та буря вже відступила. Під моєю долонею — тиха, вперта обіцянка: «Я живий».

— Ти небезпечна, — прошепотів він у моє волосся вже майже уві сні. — Бо вмієш повертати мене… мені самому.

— Я безпечна, — відповіла я, торкнувшись його скроні. — Бо знаю, куди ми йдемо.

Ми заснули так — спиною до світу, обличчям одне до одного. І ранок застав нас у тій самій тиші, що народжується лише після перемоги. Сонце знаходило щілину між шторами і різало промінням кут килима; десь високо хруснула балка; хтось обережно лишив на столику глечик води і свіжий хліб, не наважившись порушити спокій.