Нічна сповідь

Замок спав. Коридори потопали в темряві, лише смолоскипи зрідка кидали тремтливе світло на кам’яні стіни. Я йшла до своїх покоїв, але відчуття неспокою не полишало. Було щось у повітрі — важке, густе, мов перед грозою.

І тоді я почула звук. Глухий удар, схожий на стогін, що долинув із західного крила. Серце моє підскочило, і я, не вагаючись, пішла туди.

Двері однієї з кімнат були прочинені. Я зазирнула — і застигла.

Посеред напівтемної зали стояв Річард. Його руки впиралися в стіл, а голова була опущена. По його шкірі пробігали темні прожилки, ніби чорне полум’я випалювало його зсередини. Повітря довкола нього тремтіло, наче від невидимого жару, а в очах спалахували відблиски темної сили.

— Річарде… — прошепотіла я, але мій голос луною відбився від кам’яних стін.

Він рвучко підняв голову. В його погляді було стільки болю, що я мимоволі зробила крок назад, але він підняв руку, ніби відгороджуючись.

— Іди, Мілено. Ти не повинна цього бачити.

— Ні, — я ступила вперед. — Якщо ти думаєш, що я відвернуся, ти помиляєшся.

Його груди здригнулися від різкого вдиху. Він закрив очі, намагаючись приборкати силу, що виривалася назовні. І тоді заговорив — глухо, але щиро:

— Це прокляття мого роду. Колись мій пращур зрадив клятву, дану древнім богам, і з того часу кожен спадкоємець мусить нести тягар. Якщо я не знайду спосіб зламати його… — він стиснув кулаки, і темні прожилки розгорілися ще сильніше, — воно вб’є мене.

Я відчула, як щось холодне стискає мені груди, але не дозволила страху взяти гору. Я підійшла ближче, і, незважаючи на його опір, торкнулася його руки.

Тіні відразу затремтіли, наче відчули мою присутність. І — диво чи збіг — вони трохи відступили, ніби мій дотик дарував йому ковток світла.

— Ти не сам, — сказала я твердо. — І не дозволю тобі зникнути у цій темряві.

Його очі вперше за цей час пом’якшали. У них з’явилося щось нове — довіра. І, можливо, щось більше, ніж довіра.

— Ти не розумієш, — прошепотів він. — Бути поруч зі мною небезпечно. Це прокляття може зачепити й тебе.

— То нехай, — я відповіла майже з викликом. — Я готова ризикувати.

Між нами зависла тиша, наповнена всім тим, що не було сказано. І тоді він, зусиллям волі приборкавши силу, просто взяв мою руку й стиснув у своїй. Його дотик був гарячим, майже обпікаючим, але в цьому вогні я відчула не лише небезпеку, а й життя.