Музика серця

Вечір був тихим, лише верби шелестіли гілками, а озеро мерехтіло від відблисків ліхтарів. Ми сиділи поруч, і раптом Річард піднявся.

— Зачекай, — сказав він, і в його очах промайнув іскорка грайливості.

Він підійшов до кошика й дістав звідти стару, але гарно оздоблену лютню. Я здивовано підняла брови.

— Ти… граєш?

— Не для всіх, — відповів він, сідаючи навпроти мене. — Але сьогодні хочу — для тебе.

Його пальці торкнулися струн, і простір наповнився ніжними звуками. Це була не урочиста пісня, яку грають при дворі, не марш і навіть не танець. Це була мелодія, що звучала так, ніби вона вийшла з глибини його душі — сумна й водночас сповнена світла.

Я слухала, затамувавши подих. Кожна нота лягала на серце, ніби теплий дотик.

— Це пісня мого роду, — тихо пояснив він, не зупиняючи гри. — Колись її співали, коли лицарі вирушали в далекі походи. Вона нагадувала їм, що вдома їх чекає любов.

Його голос злився з музикою, і я відчула, як у горлі перехоплює. У цій мелодії було все: мужність, біль, ніжність, надія.

Я підвела очі й зустріла його погляд. Він дивився на мене так, ніби в залі з тисячами людей бачив лише мене одну.

Музика стихла. Тиша стала ще глибшою, ніж раніше, і в ній звучало більше, ніж у будь-яких словах.

— Ти… дивовижний, — прошепотіла я.

Він посміхнувся, поклав лютню на траву й простягнув до мене руку.
— Ні, Мілено. Дивовижна — ти. Бо саме ти змушуєш мене хотіти бути кращим.

Я взяла його руку, і він легко притягнув мене ближче. Ми сиділи поряд, а світ навколо ніби зник. Лише ніч, озеро, верби й ми — двоє, що наважилися відкрити серця.

І я зрозуміла: цього вечора вперше по-справжньому закохалася.