Пікнік під вербами

Річард мовчки вів мене садом, але в його кроці була впевненість, яка не залишала сумнівів: він знав, куди прямує. Я дивилася на нього й відчувала, як поступово опускається невидима броня між нами.

Ми вийшли за межі замкового саду, і доріжка привела нас до невеликого озера, оточеного розлогими вербами. Їхні довгі гілки спадали, немов шовкові завіси, ховаючи від сторонніх очей тих, хто наважувався тут сховатися від світу.

Під деревами горіли кілька ліхтарів, їхнє м’яке світло відбивалося у воді, створюючи ілюзію зірок, що впали з неба. На траві був розстелений килим, а поруч — кошик із вином, фруктами, свіжим хлібом і в'яленим м'ясом.

Я завмерла.
— Це… ти зробив для мене?

Річард злегка всміхнувся, і ця усмішка була такою щирою, що серце шалено затремтіло.
— Для нас. Бо ми обоє потребуємо місця, де немає інтриг і масок. Лише ти і я.

Він допоміг мені сісти на килим, відкрив пляшку вина й налив у кришталеві келихи. Його рухи були неквапні, уважні — і в них не було холодного лорда, якого всі боялися. Переді мною був чоловік, який хотів, аби я відчула себе бажаною й захищеною.

Ми сиділи, слухаючи, як хвилі лагідно б’ються об берег. Тиша була не ніяковою, а затишною, і мені здавалося, що ми знали одне одного значно довше, ніж кілька тижнів.

— Бачиш ці верби? — заговорив він після паузи, вказуючи на темні постаті дерев. — З ними пов’язана одна легенда.

Я повернулася до нього, зацікавлена.

— Кажуть, давно жив тут бідний парубок. Він покохав дівчину з багатої сім’ї. Вона відповідала йому тим же, але їхні родини були проти. Одної ночі хлопця схопили й прикували до скелі залізними кайданами, аби він ніколи більше не зміг підійти до неї.

Його голос був низький, сповнений суму, але й ніжності водночас.

— Дівчина приходила сюди щодня, плакала, благаючи долю повернути їй коханого, але коли він загинув, вона кинулася у воду, не бажаючи жити без нього. Кажуть, озеро — це її сльози, а верби — її волосся, яке вічно вкриває місце їхнього кохання.

Я відчула, як холодок пробіг по шкірі. Легенда була трагічною, але водночас прекрасною у своїй вірності.

— І ти привів мене сюди, щоб я почула це? — запитала я тихо.

Річард дивився прямо в мої очі.
— Так. Бо хочу, щоб ти знала: я ніколи не дозволю нашій історії стати такою. Я боротимуся, навіть якщо проти нас буде весь світ.

Його слова були прості, але в них звучала клятва, сильніша за будь-які прикраси чи пишні промови.

Я опустила погляд на його руку, що лежала поруч, і, наважившись, поклала свою поверх неї. Тепло відразу заповнило мене зсередини.

— Я вірю тобі, — прошепотіла я.

Ми сиділи довго, мовчки споглядаючи місяць у воді, ділячись вином і хлібом, немов це був святий обряд. І кожна хвилина цього вечора наближала мене до усвідомлення: я більше не просто гравчиня у чиїйсь грі. Я починала відчувати, що знайшла місце, де моє серце може битися вільно.