Вечірня прогулянка

Коли шум у залі вщух, я відчула, як простір довкола стає важким, мов перед грозою. Придворні ще довго шепотілися про мою відповідь Віолетті, але я намагалася не показувати ані втоми, ані напруження.

І саме в ту мить, коли я знову зловила на собі десятки поглядів, хтось поклав руку мені на плече. Сильну, впевнену, але водночас обережну.

— Досить на сьогодні, — тихо, але так, щоб усі чули, сказав Річард. — Леді Мілена заслуговує не на плітки, а на спокій.

Його голос був сповнений тієї сили, яка не потребувала гучності, аби підкорити. І кожен у залі схилив голову — навіть ті, хто хвилину тому жадав видовища.

Він простягнув мені руку, і я покірно взяла її, хоча всередині вирувала буря. Це не була демонстрація — це було захистом. Його кроки поруч із моїми звучали твердо, відбиваючись луною в коридорах замку, коли ми покидали залу.

Ми мовчали, доки не вийшли на балкон, що виходив у сад. Ніч була напрочуд тиха, лише цвіркуни додавали музику до цього вечора. Повітря пахло жасмином і трояндами.

— Ти справилася блискуче, — промовив він, нахиляючись ближче, щоб я чула лише його голос. — Навіть краще, ніж я міг уявити.

Я всміхнулася, хоча всередині ще кипіли емоції.
— Вона не зупиниться, Річарде. Це лише початок.

Він підвів мене ближче до балюстради й обернув до себе. В його очах світилася не лише рішучість — там була теплота, яку він рідко показував.

— Я знаю, але тепер вона розуміє: ти не сама. — Його пальці торкнулися моєї долоні. — У тебе є я.

Моє серце пропустило удар. Я хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Його погляд палив сильніше, ніж світло смолоскипів, і на мить мені здалося, що весь світ зник, залишилися тільки ми й ця ніч.

— Хочеш прогулятися? — запитав він раптово, і я лише кивнула.

Ми спустилися в сад. Кам’яні доріжки виблискували під місяцем, а крони дерев відкидали мереживні тіні. Він ішов поруч, тримаючи мене за руку так, ніби це було найприродніше у світі.

— Знаєш, — почав він після паузи, — коли ти говорила про силу й розум у залі, я відчув гордість. Не за майбутню дружину. Не за союз, а за жінку, якій я можу довіряти.

Його слова проникли глибоко в душу. Це було більше, ніж комплімент — це було визнання.

— Я звик покладатися тільки на себе, — продовжив він, зупиняючись і дивлячись прямо в мої очі. — Але зараз я бачу: ти можеш бути тим світлом, яке не дозволить мені остаточно потонути в темряві прокляття.

Я відчула, як щось тепле розлилося всередині мене. І несподівано зізналася:
— А я… давно хотіла довести, що можу бути більше, ніж тінь когось.

Його пальці обережно торкнулися мого обличчя. Дотик був несміливим, ніжним, але від нього по шкірі пробігли іскри.

— Ти вже є більше. Ти — моє "більше", — прошепотів він.

Я відвернулася на мить, щоб приховати хвилювання, і подивилася на місяць, який сяяв над замком. Ніч стала свідком того, як між нами народжувалося щось сильніше за гру престолу, за інтриги і навіть за прокляття.

Річард стояв поруч, мов стіна, мов захист, але водночас він відкрив мені свою ніжність. І саме ця суміш сили й тепла почала руйнувати мої власні стіни.