Перша Ніч Прийому

Вечірньої пори замок ожив. Світло смолоскипів відбивалося в дзеркалах і на полірованих підлогах, а в повітрі витав аромат свіжо запеченого м’яса та дорогого вина. Я крокувала залом, відчуваючи на собі пильні погляди всіх присутніх. Придворні вже знали: сьогодні відбудеться щось важливе. І вони чекали, хто покаже слабкість першим.

На повороті до великої зали я побачила її — Віолетту. Вона стояла біля мармурового фонтана, легенько обертала келих у руках, і її усмішка була холоднішою за срібло. Вона помітила мене, і її очі блиснули злорадством.

— Леді Мілено, — промовила вона так, щоб її голос почув увесь зал, — ви виглядаєте… пристойно для новачка.

Слухачі тихо затихли. Дехто з придворних дам стрепенувся в кріслі, відчуваючи, що зараз почнеться гра, яку важко буде передбачити.

Я відповіла рівно, але голос мій лунав чітко:

— Дякую, Віолетто, а ваші наміри завжди такі прозорі?

Зал невидимо затримав подих. Її очі звузилися, але вона не відступила. Вона крокувала мені назустріч, кожен рух відточений і впевнений, мов зброя.

— Намірів немає, — сказала вона ледве чутно, — є лише цікавість. Та цікавість, яка вчить, хто вартий уваги, а хто… лише тінь при дворі.

Віолетта підняла келих і зробила вигляд, що випадково пролила трохи вина на скатертину біля мене. Кілька присутніх затамували подих.

Я нахилилася і ледь чутно сказала:

— Невелика неуважність може стати дуже показовою.

Кожен її рух та кожне слово були випробуванням. Я не дозволила собі здригнутися.

— А тепер, — Віолетта повільно розвернулася до присутніх, — дозвольте нам почути думку нової леді Мілено про… старі традиції нашого двору.

Придворні почали шепотітися, очі з цікавістю ковзали по мені. Я знала: якщо зараз помилюся, Віолетта не проґавить момент.

— Старі традиції, — почала я, — заслуговують поваги, але не дозволяють закривати очі на справжню силу й розум. Те, що робить людину великою, не лише звичаї, а її вміння діяти, коли інші вагаються.

Тиша висіла важкою завісою. Хтось тихо зітхнув, хтось лише прикусив губу. Віолетта стояла майже нерухомо, її усмішка стала жорсткішою.

І тоді сталося те, чого я чекала — або, скоріше, передбачала. Один з радників підійшов до неї, і вона, не встигнувши відвести погляду, випадково зачепила піднос із десертами. Тарілки гучно впали на підлогу, цукерки розсипалися по мармуровій підлозі.

— Ах, яка… непередбачувана гра, — промовила Віолетта, намагаючись приховати розгубленість.

Я зробила крок уперед, легко підняла одну тарілку і поклала назад на піднос. У залі пролунала ледь помітна усмішка, але мої очі залишалися на Віолетті.

— Інколи сильна рука і холодний розум цінніші за бездоганну грацію, — сказала я спокійно, — і це урок не лише для присутніх, але й для тих, хто звик грати словами й манерами.

Віолетта відступила на крок, її погляд став ще гострішим. Я знала: сьогодні вона не зупиниться. І вже завтра вона спробує нову пастку, але я теж мала свої козирі. І я готова була використати їх, навіть якщо ціна була висока.