Тіні й Прокляття

Я пройшла галереєю, залишаючи за спиною хвилю шепоту. Придворні дами ще довго обговорювали мою відповідь Віолетті, але я не звертала уваги — мої думки були зайняті Річардом і тим тягарем, який він ніс. Його прокляття відчувалося навіть здалеку, тиснуло на простір навколо нього, роблячи кожен день важким, як важка броня.

Йдучи до кабінету Річарда, я відчула ледь помітний холодний подих у спині. Не вітер — повітря всередині замку було майже нерухомим. Це було щось інше: відгомін темної сили, що слідує за ним, непомітно, але відчутно.

Я прискорила крок, але думки не давали спокою. Річард ніколи не говорив про деталі прокляття, лише натякав, що воно пов’язане із його родом і давніми ворогами. І я знала: кожен, хто бажає йому шкоди, знайде спосіб використати цю слабкість.

У кабінеті я присіла біля вікна, дивлячись на двір. Сонце вже сідало, розливаючи золотисто-червоне світло по кам’яних стінах. Тіні стали довшими, і мені здалося, що вони наче живі — спостерігають, чекають моменту.

І тоді я почула голос. Спочатку тихий, ледве чутний, як шелест крізь листя:

— Вона сильна… цікаво, скільки протримається.

Я здригнулася. Це не була Віолетта, принаймні не фізично — голос ішов з темного кута кімнати, ніби сам простір нашіптував загрозу. Моє серце битися сильніше, але я стрималася.

— Я не боюся, — прошепотіла я сама собі.

Ці слова були не просто самонавіянням — це була обіцянка. Обіцянка собі і Річарду, що я стану його опорою. Його прокляття не повинно визначати нас, але я мусила зрозуміти його природу, перш ніж воно візьме гору.

Служниця, що принесла чай, тихо відчинила двері. Я побачила її здивовані очі і усміхнулася. Вона не знала, що бачила, але відчула, що тут щось більше.

— Леді Мілено, чи бажаєте ще чаю? — запитала вона, намагаючись приховати цікавість.

— Ні, дякую, — відповіла я спокійно, але в серці кипіла рішучість. — Краще мені підготуватися до вечора.

Бо вечір обіцяв бути ще складнішим. Віолетта не забуде моєї маленької перемоги у галереї, і я знала: вона спробує нанести удар там, де мені не буде легко відповісти.

Я підвелася, розгладивши сукню. В моїх очах загорівся вогонь, який відображав не лише мою силу, а й розуміння: щоб вижити тут і здобути повагу, я мусила стати майстром гри, яку почала Віолетта.