Пастка

Після чаювання я вирушила до галереї замку. Кам’яні стіни були прикрашені гобеленами з гербами, що розповідали історії поколінь, а високі арки кидали довгі тіні, у яких можна було заховати будь-яку підлість. Світло сонця, що пробивалося крізь вузькі вікна, малювало на підлозі плями кольору топленого золота. Кожен крок лунав по мармурових плитах, і я відчувала, як повітря наповнене очікуванням: кожен погляд, кожен шепіт міг стати випробуванням.

Я знала, що придворні завжди спостерігають за новими обличчями. Особливо за тими, хто не боїться кинути виклик Віолетті. І сьогодні я мала показати: я не та, кого можна злякати дрібними інтригами.

На повороті коридору трапилося «невипадкове» зіткнення. Служниця, несучи піднос із келихами, спіткнулася, і один із них перекинувся прямо мені під ноги. Блискуче червоне вино розтіклося по кам’яній підлозі, майже торкаючись подолу моєї сукні.

— Ох, пробачте, леді! — вигукнула дівчина, бліднучи. — Я… я не хотіла!

Я підняла погляд і миттєво помітила її. Далі, трохи віддалік, стояла Віолетта. Вона робила вигляд, що розмовляє з кимось із придворних, але її ледве помітна усмішка видавала все. Це була підлість — маленька, але символічна. Вона хотіла принизити мене, показати всім: «Ось справжнє місце цієї сільської дівчини».

Я опустила очі на служницю, що ледве не розплакалася. Вона була лише знаряддям у чужих руках. Моя рука самі по собі тягнулася підтримати її, але я стрималася.

— Спокійно, — сказала я тихо, але достатньо чітко, щоб дівчина почула. — Це не твоя провина.

Я підняла поділ сукні й обережно переступила через калюжу вина. Потім крокувала прямо до Віолетти. Кожен мій крок лунав упевнено й чітко, як метроном у симфонії, що задає ритм.

Віолетта звернула на мене увагу лише тоді, коли я була вже поруч. Її усмішка залишалася на місці, але очі — холодні, як лезо ножа.

— О, леді Мілено, — її голос звучав солодко, навіть мило, — яка прикра випадковість. Сподіваюся, вашій сукні нічого не сталося?

Я зустріла її погляд і повільно усміхнулася.

— Вино, Віолетто, — сказала я голосно, щоб усі присутні могли почути, — легко відпирається. На відміну від брудних намірів.

Шепіт пробіг по галереї. Декілька дам прикрили роти віялами, ховаючи здивовані усмішки. Кілька навіть ледь не засміялися. Я бачила, як їхні погляди на мене змінюються: від скепсису до поваги.

Віолетта, однак, залишалася спокійною лише зовні. Її пальці стиснули край мереживного носовичка, а очі блиснули — ледве помітна лють, яку вона намагалася приховати за майстерною маскою ввічливості. Вона не очікувала, що я відповім так відкрито. І тепер виглядала так, ніби саме вона втратила обличчя.

Я відчула, як у грудях з’явилася та гаряча хвиля задоволення, що супроводжує першу маленьку перемогу. Не через те, що принизила Віолетту — ні, я не була тією, хто хизується чужим падінням, а через те, що довела собі: навіть серед ворогів і підступів я можу стояти прямо.

І тоді, коли я пройшла повз неї, мене охопила дивна впевненість. Я розуміла: це була лише перша сутичка, перший хід у грі, що обіцяла бути довгою і небезпечною.

Я дозволила собі тихо подумати про Річарда. Його обіцянка захисту відчувалася поряд зі мною, хоча він був далеко. Я хотіла допомогти йому позбутися прокляття, і водночас хотіла реалізувати себе в цьому світі, де кожен крок вимірюється хитрістю і владою.

І тоді я вирішила: не лише відстоюватиму себе, але й буду використовувати свій розум і майстерність, щоб контролювати гру. Якщо Віолетта хоче війни — вона її отримає, але я не програю.

Галерея заповнилася шепотом. Придворні жінки, деякі з яких до цього скривали своє захоплення, тепер відчули силу нової леді. Я йшла далі, кожен крок звучав, як виклик, і навіть холодні кам’яні стіни здавалися мені менш загрозливими.

Я знала точно: ця гра тільки починається, і вже сьогодні я зробила перший хід. І це був хід, який ніхто не очікував.