Гра починається

Ранок у замку видався тихим, але я вже відчувала у повітрі напругу. Служниці снували коридорами з кошиками свіжого хліба, на подвір’ї брязкотіла зброя — вартові змінювалися на постах. Здавалося, все йде своїм звичним ходом, але в мені стискалося передчуття: сьогодні на мене чекає перший справжній іспит.

Придворні дами збиралися у вітальні для ранкового чаю — їхній щоденний ритуал. Тут вирішувалася доля кожної нової постаті при дворі: або тебе приймали у коло, або ж відштовхували, і тоді жодна сукня чи посмішка не врятує.

Я вдягнула темно-синю оксамитову сукню з легкою срібною вишивкою. Вона не кричала про розкіш, але підкреслювала моє вміння грати на полі манер. Батько завжди казав: «Правильно підібраний одяг — це не прикраса, а частина стратегії».

У вітальні мене зустріли десятки уважних поглядів. Порцеляновий сервіз блищав на столі, срібні ложечки дзенькали об чашки, але за цим лоскотом ховалася крижана тиша.

— Леді Мілено, — першою озвалася жінка років сорока з тонкими губами й гострим поглядом. — Ви вперше серед нас. Чи замок виявився прихильним до вас?

Вона посміхалася, та в її словах відчувалася прихована пастка.

— Навпаки, — відповіла я рівно, сідаючи впевнено, наче сама обирала місце. — Замок видався мені напрочуд знайомим. Атмосфера тут не лякає мене.

Кілька дам перезирнулися. Вони чекали несміливості, зніяковілості, але я не була тією Міленою, яку вони знали.

— Знайомим? — перепитала інша, молодша, з пшеничними кучерями. — Що ви маєте на увазі?

Я дозволила собі легку усмішку.

— Я виросла серед своїх «бенкетів» і «угод», хай і без срібла та вина. Там манери були не прикрасою, а зброєю. І мій батько подбав, щоб я навчилася користуватися ними не гірше, ніж будь-яка придворна дама.

У кімнаті настала тиша. Дехто здивовано підняв брови, дехто ледь помітно схвально кивнув. Вони почули у моїх словах силу, але не змогли знайти зачіпки, аби дорікнути.

— Які відверті слова, — пролунав знайомий голос.

Віолетта піднялася й повільно рушила до мене. Її смарагдова сукня переливалася у світлі, а усмішка сяяла так само, як лезо кинджала. Вона що інших суконь не носить - подумала я.

— Приємно бачити, що ви швидко освоюєтеся серед нас, — мовила вона, спиняючись поруч. — Та мушу попередити: двір — це не ігри, до яких ви, можливо, звикли.

— Без сумніву, — я зустріла її погляд спокійно. — Тут більше підступів, ніж у будь-якій грі.

У повітрі почулося приглушене охкання. Це вже був виклик.

— І ви вважаєте себе готовою? — примружилася Віолетта.

Я неквапно зробила ковток чаю й поставила чашку так, ніби вела розмову про дрібниці.

— Я не думаю, що готова. Я народилася готовою.

На мить її усмішка здригнулася. Ледь помітно, але я це побачила. І це було моєю першою перемогою.

Навколо вже не всі дивилися з ворожістю — хтось із цікавістю, хтось із новою повагою. А Віолетта… Вона усміхалася далі, та її очі видавали інше: ця гра щойно почалася.